УДК 94:321/01(477)"1945/1953"

О. Ф. Штейнле

ОСВІТНЬО-КУЛЬТУРНИЙ РІВЕНЬ ВЛАДНОЇ ВЕРХІВКИ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (1945-1953 РР.)

Розглядається рівень освіти та культури політичної еліти повоєнної України. Доводиться теза, що у ній переважали діячі зі слабкими знаннями та досить низькими культурними потребами. Певне виключення всередині верхівки становили лише вихідці з творчої інтелігенції, що різко контрастували з іншими керівниками.

Ключові слова: владна еліта, повоєнна Україна, освіта, культурний рівень, професійна компетентність.

Особливе місце серед якісних характеристик владної верхівки займає її освіченість та професійна компетентність. Російський філософ Микола Бердяєв вважав інтелектуальний рівень еліти одним з головних показників рівня розвитку суспільства, свідченням його розквіту чи занепаду. Тож не дивно, що це питання привернуло увагу як радянських (Л. Слєпов, Є. Агафоненков) [1; 2], так і сучасних українських істориків (В. Іваненко, В. Крупина, Т. Першина), які вивчали історію повоєнної України [3-7]. Однак головна увага вказаних дослідників концентрувалася переважно на всій партійно-радянській номенклатурі УРСР, оминаючи окремих діячів владної еліти республіки, що вимагає продовження наукових пошуків.

Реалізація ленінської тези про можливість "кухарки керувати державою" на практиці протягом перших років існування радянської влади наочно продемонструвала більшовикам, що управління - складний рід діяльності, що вимагає серйозних знань та спеціальної підготовки. Як показує дослідження М.С. Дорошка, вожді революції винесли урок з цього. В СРСР швидко сформувалася мережа особливих освітніх закладів, які стали "кузнями" нової інтелігенції: партійні школи, комуністичні університети, промакадемії [8, с.165-173]. Поряд із певною спеціальністю вони здійснювали й ідеологічну підготовку своїх випускників. Ця мережа

повинна була забезпечити підвищення освітнього рівня представників нової еліти та її компетенцію щодо управління різними сферами суспільного життя.

Якими ж були результати просвітницької політики міжвоєнних років стосовно керівництва УРСР? За даними партійної статистики, представники номенклатурної еліти УРСР другої половини 1940-х - початку 1950-х рр. мали не дуже високий рівень освіти. Серед 5 членів політбюро ЦК КП(б)У 1945 р. вищі навчальні заклади закінчили лише двоє: М.С. Гречуха (Харківський автошляховий інститут) та Д.З. Мануїльський (юридичний факультет університету Сорбонни). Троє інших - М.С. Хрущов, Д.С. Коротченко та Л.Р. Корнієць - через схожі обставини (зайнятість у партійно-державному апараті) так і не спромоглися без перешкод закінчити навчання у своїх вишах [9, с.166,203,206,223,280].

Скласти цілісне явлення щодо освітнього рівня керівників УРСР можна за допомогою наступної таблиці (складена за [10-14]).

Як показує наведена вище інформація, керівництво Радянської України мало посередню освіту. Спеціалісти з вищою освітою переважають на республіканському рівні, а на обласному - ті, хто мав лише середню чи навіть нижчу освіту. В цілому, хоча серед його представників зустрічаються окремі діячі з неповною середньою та нижчою освітою, все ж більшість еліти закінчила вузи. Серед них основну частину складали працівники з інженерно-технічною освітою та спеціалісти сільського господарства. Відсоток же людей з економічною, юридичною, педагогічною освітою був зовсім невеликим [10-14].

Однак такою є картина, сформована на основі статистичних даних. Покладатися як на абсолютно достовірне джерело інформації на радянську статистику не можна, адже вона великою мірою прикрашала дійсність і слугувала пропагандистським цілям. До того ж, статистичні звіти демонструють стан на папері - наявність дипломів, зарахування до певних вишів - і зовсім оминають якість цієї освіти. За іншими джерелами вимальовується значно інша ситуація в українському радянському істеблішменті.

М.С. Хрущов, за свідченнями сучасників, не вмів нормально писати. "За два роки спільної роботи з Хрущовим в ЦК я бачив єдиний документ, на якому була його резолюція, - писав Д.Т. Шепілов. - На телеграмі одного з наших послів. Хрущов накреслив М. Суслову й мені: «азнакомица». Резолюція була написана дуже крупними буквами, що стричали в усі сторони, рукою людини, яка взагалі не звикла тримати в руках перо чи олівець" [15, с.68-69]. У своїх спогадах колишній опонент М.С. Хрущова наводить чимало фактів щодо освітнього рівня останнього: необізнаність у, здавалося б, елементарних речах; фрази на зразок "Я ніде не навчався" чи "А я вчився одну зиму у дячка за мішок картоплі"; стиль роботи Микити Сергійовича, коли він без допомоги консультантів та помічників не міг сформувати нормальної доповіді [15, с.66-70]. Інший представник радянської еліти - В.М. Молотов - називав його людиною зовсім не дурною, але малокультурною [16, с.268]. Але не можна забувати про те, що Дмитро Шепілов та В'ячеслав Молотов завдячували Хрущову своїм виключенням з еліти за підтримку "антипартійної групи" у 1957 р. і мали з ним певні особисті рахунки. Тож наведені ними факти вимагають серйозної перевірки.

Авторові інших спогадів про Хрущова Ф.М. Бурлацькому важко закинути негативне ставлення до колишнього керівника часів "відлиги". Та й він визнає, що М.С. Хрущов не мав серйозної освіти, значно спрощено розумів політичне, економічне та культурне життя. За спостереженнями Федора Михайловича, до кінця життя він так і не навчився писати без помилок, а його світогляд ґрунтувався не на отриманих під час навчання знаннях, а на здоровому глузді звичайного селянина [17, с.5,8,72-73]. "Ані тоді, ані сьогодні - згадував про М.С. Хрущова відомий дисидент Мілован Джилас, - у мене не склалося враження, що його знання виходять за межі російської класичної літератури, а його теоретична освіченість перевищує рівень середніх партійних шкіл" [18,