Ці свідчення - як відвертих опонентів Хрущова Д.Т. Шепілова і В.М. Молотова, так і нейтральних в своїх оцінках Ф.М. Бурлацького та М. Джиласа - показують, що освітній рівень Микити Сергійовича був досить низьким, навіть на фоні слабоосвічених та малокультурних діячів сталінського часу.

Цікаві свідчення є і стосовно Д.С. Коротченка. "Під час XVIII з'їзду партії, - згадував М.С. Хрущов, - виступали делегати і іноді закінчували свої промови погрозами на адресу Японії: мовляв, ось такі-сякі самураї, ми їх. Коротченко був неохайний у словах. Він забував прізвища навіть найближчих осіб, багато що плутав. Самураї для нього слово було надто складне. Тому він свій виступ завершив так: "Ми цим самуярам задамо перцю! . Так і лишився самуяром . Сталін його інакше й не називав, аж до смерті [19, с.151]. Певне уявлення про акуратність та освітній рівень Дем'яна Сергійовича дають записники з його особового фонду [20]. Записи у них зроблені настільки неохайно, що розібрати бодай кілька фраз можна лише після тривалого їх розгляду. А більша частина тексту взагалі вимагає залучення кваліфікованих фахівців для розшифрування.

Тож рівень освіченості багатьох представників номенклатурної еліти залишав бажати кращого. Ця проблема існувала на всіх рівнях управлінської системи, особливо низових її ланках. Гостроти їй додавала залучення значної частини малопідготовлених вихідців з народних мас на заміну управлінцям, загиблим в роки війни. Все це могло стати серйозною проблемою радянської влади. Адже некваліфіковані управлінці, з одного боку, не мали змоги ефективно управляти суспільним життям, а з іншого - підривали авторитет верхівки як найбільш достойних та здібних людей з народу.

Центральна еліта на чолі зі Сталіним не могла не помічати слабкий рівень підготовки радянських керівників. Свідченням значної уваги союзної верхівки до цього питання є ціла низка заходів з покращення рівня освіченості та "ідейної загартованості" управлінців усіх рівнів. Протягом менше ніж 2 років (кінець 1943 - початок 1945 рр.) ЦК ВКП(б) утворило ряд курсів та установ: центральні газетні курси, місячні курси для голів колгоспів, 2 курсів для підготовки викладачів марксизму-ленінізму та політекономії, "ленінські курси" для секретарів райкомів та міськкомів ВКП(б), спеціальні курси для підготовки працівників в окремі республіки (в першу чергу, в Латвію, Литву, Естонію та Молдавію) [21, с.474,480,491,499,537]. 27 вересня 1944 р. ЦК ВКП(б) дозволив створити республіканську партійну школу в Україні [21, с.524].

Однак бажано результату ці заходи не принесли. "У справі підготовки партійних та радянських працівників немає належної системи та порядку, - підбивала підсумки цих заходів постанова ЦК ВКП(б) 1946 р. - Має місце погоня за кількістю різних партійних шкіл та курсів на шкоду якості підготовки партійних кадрів. Замість того, щоб зосередити підготовку партійних та радянських працівників в крупних центрах країни, які мають кваліфіковані кадри викладачів, було створено багато короткочасних шкіл та курсів, значна частина яких не забезпечена підготовленими викладачами" [22, с.39].

Виходом з цієї ситуації повинна була стати реорганізація окремих курсів та шкіл в єдину систему партійної освіти. В 1946 р. формується цілісна структура цієї системи: Вища партійна школа (ВПШ) при ЦК ВКП(б), республіканські, крайові та обласні партшколи, курси перепідготовки при ВПШ та місцевих школах, а також Академія суспільних наук при ЦК ВКП(б) [2, с.102-103]. В загальному вигляді ця система підготовки та перепідготовки керівних кадрів проіснувала аж до розпаду Радянського Союзу.

В УРСР згідно з цією схемою формувалася республіканська (у м. Київ) та обласні партшколи у містах Одесі, Дніпропетровську, Львові, Харкові та Сталіно з дворічним терміном навчання. Крім того, були утворені річні республіканська школа у Харкові, партшкола при Закарпатському обкомі; 6-місячні курси газетних працівників і сім 6-місячних парткурсів [3, с.441].

Навчальний план РПШ при плануванні її роботи передбачав вивчення близько 10 дисциплін.

Крім того, слухачі парткурсів могли вивчати такі дисципліни, як історичний та діалектичний матеріалізм, "Конституції СРСР і УРСР", "Питання роботи промисловості і сільського господарства області та республіки", "Пропаганда п'ятирічного плану", "Українські буржуазні націоналісти - агенти фашизму й вороги українського народу" тощо.

Формування єдиної системи партійної освіти призвело до залучення значної кількості професійних управлінців та партійно-радянського активу до навчання. На 1 жовтня 1948 р. в Україні працювали вже 22325 політшкіл, 963 районні партшколи, 11056 гуртків з вивчення "Короткого курсу історії ВКП(б)", 7326 гуртків з вивчення біографії В.І. Леніна, 18 вечірніх університетів марксизму-ленінізму. Всього, за даними партійної статистики, в УРСР навчалися понад 642 тисячі чоловік [23, с.231].

Ці установи займалися просвітою партійних мас. Для навчання представників республіканських номенклатурних еліт призначалися спеціальні курси перепідготовки перших секретарів обкомів, крайкомів, ЦК компартій, голів облвиконкомів, крайвиконкомів та голів Рад міністрів союзних та автономних республік, засновані 25 жовтня 1948 р. Розраховані на 1 рік, ці курси передбачали вивчення історії СРСР, історії ВКП(б), діалектичного та історичного матеріалізму, промислового та колгоспного будівництва, бюджетної справи, міжнародних відносин та зовнішньої політики СРСР. Наприкінці навчання слухачі повинні були

здавати іспити з історії СРСР, історії ВКП(б) та матеріалізму [24, с.135]. В 1951 р. до програми курсів була додана логіка та іноземна мова (остання - факультативно).

Від УРСР в перший рік навчання до Москви відправилися 6 керівників: О.О. Єпішев (секретар ЦК КП(б)У), І.С. Грушецький (перший секретар Львівського обкому),