Партійна освіта була спрямована, перш за все, на ідеологічну підготовку керівних кадрів та надання їм певного мінімуму знань з економіки, історії, географії та мови. Така направленість партшкіл зберігалася протягом всього повоєнного періоду. Лише після 1956 р., коли М.С. Хрущов на ХХ з'їзді розкритикував цей "ідеологічний перегин" підготовки керівників, у програмах партійних шкіл та курсів почали переважати економічні дисципліни, а історія та політика відійшли на другий план.

За задумом своїх фундаторів, система партійної освіти повинна була сформувати управлінців, проникнутих "більшовицькою ідейністю", які добре розбираються у політичній лінії партії, оволодівають її політичним та організаційним досвідом, орієнтуються у складній міжнародній ситуації та вміють на практиці застосовувати марксистсько-ленінську теорію [1, с.28]. Однак не завжди наслідком навчання був цей ідеал керівника. Досить часто результат партійної освіти ставав іншим.

Внаслідок вкрай заідеологізованого підходу до навчання радянських керівників формувалися типи керівників, які значно відрізнялися від ідеального і які надзвичайно цікаво та влучно описав О.П. Довженко. Перший тип - "дурень" - може закінчити 2 факультети, бути зовні звичайною людиною, однак на роботі він не працює, бо нічого не здатний робити. Він здатен лише "щось провернути, двинути, утрамбувати, ув'язати". Як зазначав письменник, такі керівники розповсюджені, наче бур'ян, серед керівних діячів УРСР та СРСР.

Другий тип - "людина, скалічена посадою": добра, лагідна людина, призначена на посаду, для якої у неї не вистачає ані розуму, ані знання, ані широти світогляду. Через деякий час вона робиться недоброю, холодною, криводушною, нещасною і робить нещасними коло себе сотні, а то й тисячі людей.

Третій, останній, тип - "пропагандист-філософ" - був досить підготовленим в теоретичному відношенні, але відірваним від справжнього життя. "Є члени партії, - відмічав у щоденнику Олександр Петрович, - що закінчили інститути професури. Філософи, ерудити, гарні люде. Закохані в марксизм, працюють на секретарських посадах, на посадах помічників великих людей. Абсолютно позбавлені відчуття реальності, знання живих простих людей, взаємин, труднощів. Реальність їхня надумана цілковито. Вона складається з давненних спогадів про село і про батьків плюс ідеалізована дійсність програмних постанов, припечатаних с/г виставкою" [26, с.94-95].

Ці відхилення від норми породжувалися в процесі функціонування командно-адміністративної системи, яка потребувала не творчо мислячих людей з хорошою освітою, а виконавців, "гвинтиків" державного механізму, здатних беззаперечно проводити волю керівництва. Спрямованість всієї кадрової політики в системі управління на відбір подібних діячів була однією з головних причин низького освітнього рівня верхівки.

Особливо помітним вплив командного стилю на рівень знань еліти можна прослідкувати у керівників силових структур, що керували найбільш централізованими органами серед усіх владних інститутів. В 1945 р. нарком держбезпеки С.Р. Савченко, 2 його заступники та помічник мали середню освіту (за іншими даними освіта наркома була нижчою [27, с.287]), 1 із заступників - нижчу. З 29 керівників управлінь, відділень та відділів НКДБ лише 2 мали вищу освіту, 1 - незакінчену вищу, 12 - середню і майже половина - 14 осіб - нижчу [28, арк.1-74]. Схожу картину можна було побачити і в наркоматі внутрішніх справ УРСР. Нарком та 1 його заступник мали середню освіту, 2 заступники - неповну середню, ще 2 - нижчу. Всього ж серед керівників центрального апарату республіканської міліції нараховувалося аж 2 людини, що закінчили вузи [29, арк.1-5]. Мабуть, саме це разюче відставання "силовиків" від інших груп номенклатурної еліти в питанні освіти і примусило союзну верхівку вживати заходи щодо розвитку юридичної освіти в СРСР. 5 жовтня 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) "Про розширення і поліпшення юридичної освіти в країні" запровадила 2-річні юридичні школи, а при Академії наук УРСР було створено окремий сектор держави та права [3, с.442].

Дослідження освіти та кваліфікації еліти було б неповним без розгляду їх культурного рівня. Він розуміється як ступінь залучення особистості чи соціальної групи до світових духовних цінностей і включає в себе такі складові, як культуру поведінки (ставлення до оточуючих, в тому числі вищих та нижчих за рангом), культури мовлення (багатство словникового запасу, вживання нецензурних виразів) та захоплення чи хобі.

В залежності від цих критеріїв серед керівництва Радянської України досить чітко виділяються кілька культурних типів. Перший - мабуть, найбільш поширений - малокультурний виходець з простого народу. Яскравими представниками цього типу в повоєнній еліті були М.С. Хрущов, Л.М. Каганович, О.І. Кириченко, Д.С. Коротченко тощо. Характерними рисами цього типажу були грубість у відносинах з підлеглими чи навіть рівними, широке вживання "матюків" та вульгарних виразів, байдужість до "високої культури" (літератури, музики, живопису). Такі діячі становили значну частину серед вихідців з партійно-радянської бюрократії та військового керівництва.

Так, зі знанням справи Микита Хрущов відзначав: навіщо витискувати з себе аргументи, переконувати опонента, коли є влада і положення. Я - генерал, ти - полковник. Молодший підкорятися старшому за званням, полковник не може бути розумніше генерала, не має на