це права, повинен більше служити и менше говорити" [19, с.460-461]. Своєю грубістю був дуже відомий Лазар Каганович. Як відзначав В. Кравченко, він був "майстром базарної мови", вміючи формувати вирази, як ніхто [30, с.407-408]. Характерний стиль роботи Лазаря Мойсейовича не виключав і розмахування кулаками. "Коли людина втікає від самих труднощів, - вчив він Я. Чадаєва на прикладі свого помічника, - для неї треба вплив значно сильніший. Дати б йому колінкою в нижній поверх - мабуть, одразу зрозумів би. А ще краще - кулаком в фасад" [31, с.433]. Тож не дивно, що під час роботи в УРСР протягом 1947 р. він став одним з організаторів третього голодомору, прирівнявши невиконання планових завдань до прояву українського буржуазного націоналізму. Ще один керівник повоєнної України - О.І. Кириченко - неодноразово відзначався своєю грубістю, нетактовністю та схильністю до брутальних виразів. За свідченнями, виразною ілюстрацією його діяльності є стіл, розтрощений ним у пориві гніву під час однієї з нарад. Автори політичного портрету цього діяча Д.В. Табачник та Ю.І. Шаповал навели чимало прикладів як з довоєнних, так і з більш пізніх років, коли він проявляв свою нестриманість [32].
Схожою була ситуація і в регіонах. Чимало перших секретарів, відчуваючи себе господарями в області, не вважали за потрібне дотримувати елементарних правил поведінки та тактовності. Складності повоєнних років, коли вимагалося виконання важких і неординарних задач, також не сприяли підвищенню культурного рівня еліти.
Досить показовим є портрет першого секретаря одного з обкомів УРСР у другій половині 1940-х рр. "Секретар обкому КП(б)У т. Ч. [прізвища з огляду на характер інформації не називаються - О.Ш.] підміняв вимогливість до працівників адмініструванням, грубим командуванням та нанесенням особистих образ. В апараті обкому партії посилено велися розмови про розпущеність т. Ч. і це питання було навіть предметом обговорення на зборах первинної парторганізації обкому КП(б)У. Приводом до цього стало співжиття т. Ч. з колишньою зав. особливим сектором Б. (цього співжиття т. Ч. не заперечував), з колишньою зав. бюро листів - дружиною фронтовика О., яка, за її словами, завагітніла від Ч., з колишньою шифрувальницею обкому Р. Працівники обкому партії, наближені до т. Ч. підтвердили ці зв'язки" [33, арк.25].
"Потрібно виховувати апарат так, щоб заходячи до завідуючого за одним лише викликом [він] вже тремтів. Я коли був рядовим членом і мене викликали в обком, то стаючи на першу сходинку східців вже тремтіли в мене ноги" - ділився досвідом виховання кадрів секретар Закарпатського обкому Пінчук [4, с.212]. Ці характерні приклади - далеко не одиничні серед представників номенклатурної еліти.
Найбільш розповсюдженими недоліками серед керівників були грубість, адміністрування, пияцтво, слабкість до жінок тощо. Коротше кажучи, ніщо людське їм не було чужим, однак досить часто ці захоплення і слабкості переходили розумну межу. Особливо у питанні алкоголю. Досить яскраві свідчення М. Джиласа, що тричі приїжджав протягом повоєнних років в Київ та Москву, добре показують, що вживання спиртних напоїв було нормою для бенкетів та зустрічей номенклатурної еліти різних рівнів, а ті, хто не вживав, досить часто ставали об'єктами напоювання своїх же колег [18, с.40-46,60-61,113-116]. Зацікавлення ж літературою, музикою, живописом тощо не було у фаворі серед верхівки. Цікавий факт наводить Р.Ю. Подкур - знайомство з "Молодою гвардією" О. Фадєєва та творами В. Короленка окремо відзначалося у характеристиці деяких керівників (це свідчить про те, що читання художньої літератури було рідкістю) [34, с.399]. "Нехай горить к такій матері, - сказав я своїм хлопцям. - Не гасіть. І згоріло все," - розповідав Олександру Довженку [регочучи, за словами останнього - О.Ш.] про загибель у вогні шедеврів українського малярства XVII-XVIII ст. секретар Чернігівського обкому в 1944 р. [26, с.204].
Таким чином, для багатьох представників номенклатурної еліти, які потрапили з низів суспільства на керівні посади, був характерним тип малокультурної людини, схильної до грубощів, лайки, з досить приземленими інтересами. В чому причини поширення таких діячів на владному Олімпі УРСР зокрема та СРСР взагалі?
Відповідь на це питання може дати розгляд специфіки того періоду, коли діячі повоєнних років розпочинали свою кар'єру. Радянська влада у 1920-1930-х рр. залучала до політичної діяльності багатьох слабоосвічених, але дієвих молодих вихідців з соціального дна. Потрапивши до крісел керівників, чимало з них зберігали культурний рівень того середовища, з якого вони вийшли. Більше того, сталінські репресії 1930-х рр. сприяли селекції найбільш аморальних та цинічних діячів, здатних і на зраду, і на підлість. Практика командно-адміністративної' системи, коли цінилися натиск, вміння залякати та примусити виконувати директиви (без огляду на їх доцільність чи норми людської моралі) аж ніяк не сприяла духовному розвитку особистості керівника. Скоріше навпаки - призводила до закріплення цих якостей і оформлення їх у певну модель поведінки, типову для значної частини радянських управлінців. "Деякі з керівних працівників нашої обласної організації, - констатував у 1948 р. секретар Запорізького обкому Сосновський, - діють за принципом «сила есть, ума не нужно», оскільки їм партія та уряд довірили керівні пости, на яких вони знаходяться, оскільки вони наділені певною владою, то досить тільки адмініструвати, досить тільки командувати" [35, арк.147-148]. Цей тип був характерним передовсім для тих