Другий тип можна охарактеризувати як висококультурного представника радянської інтелігенції. Хорошими прикладами керівників такого рівня були О.Є. Корнійчук, М.П. Бажан, П.Г. Тичина, Л.І. Мєдведь тощо. Прикметними рисами цих людей було чуйне уважне ставлення до людей (за певними виключеннями), висока культура мовлення, активна творча діяльність та зацікавленість духовними цінностями.

Цікаві спогади залишили учні Л.І. Мєдведя, відмічаючи його доброту, щирість, прагнення допомогти іншим. Під час голодомору 1946-1947 рр. він розпорядився госпіталізувати сільських дітей у ряді районів до лікарень під виглядом хвороби. У відповідь почали лунати звинувачення у порушенні фінансової дисципліни, перевитратах бюджету міністерства; готувалися накласти стягнення. Відповідь міністра була дуже прикметною: "Стягнення накладають і знімають, а зроблене добре діло залишається" [36, с.43].

Те ж саме можна сказати про і про класиків української літератури П.Г. Тичину та М.П. Бажана. Сучасники згадували їх як винятково чесних та принципових людей [37; 38]. Щоправда, серйозною плямою у біографії Миколи Бажана була його участь у переслідуванні української інтелігенції, розв'язаної Л.М. Кагановичем. Тоді він був змушений виступити із звинуваченнями на адресу українських літераторів, особливо проти свого друга Юрія Яновського. Але причиною цього було не особисте бажання письменника поквитатися з останнім чи розчистити собі дорогу, а тиск влади, яка діяла за принципом "Хто не з нами, той проти нас". Пояснення цьому дав знайомий Миколи Платоновича С. Голованівський, який і сам, до речі, постраждав у ході боротьби з українським буржуазним націоналізмом. "Це був суворий - більше того, жорстокий час. .той, хто ще тоді на світі не жив, не може уявити, на якому рівні і яким був тиск, що змусив Бажана відректися від сказаного." - писав він у спогадах [37, с.120-121].

Що ж стосується культури мовлення та захоплень цих діячів, то від попереднього типу їх відрізняло бездоганне володіння мовою (власне кажучи, деякі з них приймали участь у створенні українського правопису), прилучення до надбань світової та української культури. Однак такі діячі були радше виключенням серед номенклатурної еліти. їх поведінка різко контрастувала з першим типом і нерідко викликала відчуження і тертя між ними. Як відзначають автори нарисів з історії українсько-російських відносин у ХХ ст., керівники та інтелігенція Радянської України фактично розмовляли різними мовами [39, с.248].

Характерну картину непорозумінь між малоосвіченими вихідцями з соціальних низів та представниками наукової еліти наочно ілюструє скандал, вчинений міністром охорони здоров'я Левом Медведем в ЦК. Звільнивши за професійну невідповідність відомого хірурга, що був в "ореолі партизанського лікаря", він був викликаний до одного з секретарів Центрального комітету КП(б)У (автор спогадів І. Трахтенберг не називає його прізвища, але, скоріше за все, мова йде про Івана Назаренка, що протягом 1946-1956 рр. відповідав за ідеологічну роботу). У відповідь на заяву парткерівника, що цей лікар, мовляв, відкрив гангрену та є світилом вітчизняної медицини, розгніваний міністр скипів та відкрито вказав секретарю на його неосвіченість: "Ганьба! Як Ви, наділені вищою партійною владою, можете мене - лікаря та міністра - вчити подібним чином. Навіть студенти знають, що про гангрену відомо давно, і відкрили її наші попередники, а аж ніяк не ваш підопічний" [36, с.17]. Як показує подальша біографія міністра-лікаря, згадана історія не минула дарма.

Отже, більшу частину номенклатурної еліти повоєнної України продовжували складати слабкоосвічені та малокультурні керівники, що було пов'язано з переважанням у ній вихідців з соціальних низів. Становлення їх як повноцінних особистостей, здобуття знань, умінь та навичок відбувалося у складних умовах міжвоєнного періоду під час роботи в управлінському апараті. Ці обставини значно ускладнили здобуття ними повноцінної освіти, що призвело до консервації низького освітньо-культурного рівня владної верхівки. В цьому більшість представників партійно-радянської бюрократії контрастували з творчою елітою, що викликало відчуження та тертя між ними. Фактично останні так і не стали органічною часткою владної верхівки, пропрацювавши на керівних посадах всього кілька років.

Джерела та література

Слепов Л. Подбор кадров, их выдвижение и расстановка / Л. Слепов. - М. : Типография ВПШ при ЦК ВКП(б), 1948. - 43 с.

Агафоненков Е.Ф. Подготовка и перепідготовка партийных и советских кадров (1946-1950 гг.) / Е.Ф. Агафоненков // Вопросы истории. - 1970. - №11. - С. 101-109.

Нариси історії державної служби в Україні / НАН України. Інститут історії України; Голов. упр. держ. служби України. - К. : Ніка-Центр, 2008. - 536 с.

Крупина В. Освітньо-культурний рівень партійної номенклатури УРСР (друга половина 1940-х - початок 1950-х рр.) / В. Крупина // Український історичний збірник. - К. : Інститут історії України НАН України, 2009. - №12. - С. 207-214.

Першина Т.С. До питання до забезпечення керівними кадрами народного господарства України (1943-1945 рр.) Т.С. Першина // Український історичний журнал. - 1995. - №3. - С. 23-35.

Першина Т.С. Господарська номенклатура в Україні 1943-1945 рр. / Т.С. Першина. - К. : Інститут історії України НАНУ, 1997. - 114 с.

Першина Т.С. Партійно-радянська номенклатура в Україні, 1945-1948 рр.: деякі аспекти проблеми / Т.С. Першина // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя : ЗНУ, 2008. - Вип.ХХІІІ: Політична еліта в історії України. - С. 263-277.

Дорошко М.С. Освітньо-фахова підготовка та виховання