УДК 94:329.17(477)

О. М. Ситник

Д. ДОНЦОВ І ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Протиставляючи духовні традиції України європейському духу матеріалізму та руйнівній більшовицькій ідеології, Д. Донцов пророчо закликав відвернутися від інтернаціоналістичних доктрин і матеріалізму в напрямку до духу нашої давнини, до духу вольового націоналізму і традиціоналізму. Мета даного дослідження полягає в спробі аналізу спадщини вказаного мислителя в контексті розвою української національної ідеології.

Ключові слова: інтелектуальна спадщина Д. Донцова, національна ідеологія, соціалістична доктрина, провансальський світогляд, воля, традиціоналізм.

Стан сучасного розвитку національного державотворення нагально вимагає формування виваженої та дієвої національної державної ідеології, побудованої на кращих українських політико-правових традиціях і зразках. Упродовж тривалого часу, а особливо - останніх десяти - п'ятнадцяти років активно моделювалися найрізноманітніші варіанти національної ідеї та державної ідеології. Однак ці спроби залишалися відірваними від життя. Немовби за аналогією з демократичними гаслами СРСР, котрі проповідували, як правило, прямо протилежне тому, що коїлося на практиці. При цьому, вирішення проблеми створення належної національної ідеології та втілення її в життя є чи не найважливішим завданням процесу державотворення, оскільки ідеологія являє собою національну доктрину та світогляд, систему ідей та духовних цінностей, тобто те, без чого нація приречена перетворитися на сукупність етнічних груп чи народонаселення, позбавлене патріотизму та національного самоусвідомлення. Зазначене й визначає актуальність даної роботи.

Формування концепції національної ідеології потребує врахування та належного використання існуючих в Україні духовних й інтелектуальних традицій. Серед останніх особливе місце посідає інтелектуальна спадщина видатного українського мислителя Д. Донцова. Відповідно, мета даного дослідження полягає в спробі аналізу спадщини вказаного мислителя в контексті розвою української національної ідеології.

Серед авторів, які досліджували творчість Д. Донцова крізь призму ідеології, слід назвати: М. Сосновського, Я. Дашкевича, В. Лісового, М. Чугуєнка, О. Гриніва, Є. Алетіяно та ін. Завдяки цим та іншим дослідникам достатньо ґрунтовно проаналізовано як спадщину Д. Донцова в цілому, так і його ідеологію зокрема. Проте нагальним залишається завдання переосмислення поглядів мислителя в контексті політичного розвитку України в сучасний період, зокрема - з огляду на необхідність творення концепції національної ідеології.

Загальновідомо, що брак власної національної ідеології та політичної думки приводили до того, що частина української найсвідомішої провідної верстви (яких на початку ХХ століття називали "щирими українцями") долю України ставили у повну залежність від поступового розвитку т. зв. російської демократії. Такому підходу й, зокрема, москвофільству Д. Донцов протиставляв українську самостійницьку політику, тобто політичний ідеал суверенної української нації, її духовності й культури. Його передбачення, що москвофільство і малоросійство приведе нашу націю до катастрофи, здійснилося в 1917-1921 роках під час національно-визвольних змагань. "Не маючи виробленої програми, - писав Д. Донцов у праці "Підстави нашої політики", - на зовні українство не могло вийти, як певна означена величина, навіть таким незначним чинником у європейській політиці, якими були маленькі Сербія та Бельгія" [1, с.272]. Донцов критикував діячів Центральної Ради, які прагнули робити революцію без порушення порядку і, зрештою, перетворили Україну на "дім божевільних" [2, с.207]. Він також засудив соціалістичну доктрину - ідеологію Центральної Ради: відзначив її природжений анаціоналізм і, відповідно, непридатність до потреб Української національної революції [3, с.230]. Донцов був переконаний, що політичні лідери періоду Української революції не сформулювали чіткі цілі національно-визвольного руху, не використали власницький інстинкт українського селянства, не протиставили ідеї російського месіанства власну ідею, були нейтральними у справах релігії та церкви [4, с.63-66]. Згідно з переконаннями Д. Донцова, вожді української нації виявилися неготовими до державотворення. А відтак, вину за поразку визвольних змагань 1917-1921 років він покладав саме на них. При цьому, критичний аналіз досвіду Української національної революції на основі особистого досвіду став вихідною точкою та головним джерелом ідеології "чинного націоналізму" Д. Донцова.

У період, коли українська державницька ідея почала зазнавати кризи, слід було проаналізувати її причини. На думку Д. Донцова, демократична модель УНР була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна - такими ж діями гетьманського уряду П. Скоропадського. Необхідно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали, насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив і Д. Донцов, який з 1921 року проживав у Львові. Квінтесенцією його теоретичних розробок став твір "Націоналізм" [5, с.45].

Як ідеолог інтегрального націоналізму ("чинного націоналізму") Д. Донцов трактував свою основну працю "Націоналізм" як виклад певного ідеологічного світогляду. В його основі лежала необхідність відродження волюнтаризму в Україні, заперечення раціоналізму тощо. Стверджуючи думки про брак волі в українців і їх пасивну вдачу, Д. Донцов немовби повторював аналогічні твердження М. Костомарова та В. Липинського. Однак на противагу цим мислителям-інтелектуалістам, які характеризували українську духовність на історичному матеріалі, Д. Донцов робив це з позицій сучасності. У пізніших працях він, здебільшого, повторював попередні висновки [6, с.341].

Аналізуючи українську дійсність і причини програних визвольних змагань зокрема, Д. Донцов дійшов до висновку, що, власне