та ХІІ (1923 р.) з'їздів РКП(б) двома основними шляхами: коренізацією (українізацією) та заходами стосовно національних меншин. У квітні 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б) проголосив політику "коренізації", згідно якої передбачалося залучення до партійно-державного апарату представників корінних національностей, застосування національних мов у партійній, радянській, господарській роботі та освіті, сприяння розвитку національної культури. Наявність комуністичне налаштованих кадрів з місцевого населення могли б сприяти вкоріненню більшовицької влади [8, с.262]. Політика коренізації мала забезпечити радянській владі підтримку неросійських народів, а тому передбачала низку заходів, спрямованих на відродження та збереження мови, культури, звичаїв, побуту не лише представників титульних націй радянських республік, а й національних меншин, які мешкали на її теренах. Український різновид політики коренізації дістав назву "українізація". Метою політики українізації було підвищення авторитету більшовицького керівництва серед місцевого населення.
Керівництво процесом українізації покладалося на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У по українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським та Центральну комісію українізації Радянського апарату при Раді народних Комісарів УСРР (на чолі з головою РНК УСРР В. Чубарем. Основна роль в українізації відводилася Народному комісаріату освіти УСРР, який у 20-х роках очолювали Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський, М. Скрипник [10, с.16].
Державна політика в галузі національних відносин передбачала реалізацію спеціальних заходів, що сприяли політичному і культурному розвитку національних меншин, з урахуванням етнічних факторів в адміністративно-територіальному поділі. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при наркоматі внутрішніх справ, а в квітні 1924 р. була створена Центральна
Комісія по справах національних меншин (ЦКНМ) [21]. Аналогічні органи діяли при губернських і окружних виконавчих комітетах Рад. Комісія розробила зміни в адміністративно-територіальному поділі України з урахуванням інтересів національних меншин. У складі УСРР до 1930 р. було створено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських (з них 41 - селищна), 254 німецькі, 156 єврейських (68 селищних), 12 чеських, 4 білоруських і 3 албанські [13, с.56]. Державна політика 1920-х років у міжетнічній сфері в цілому позитивно вплинула на процес національного відродження українського народу, а також інонаціональних груп населення.
У Донбасі на початку 20-х років 36% населення становили етнічні меншини, що здебільшого компактно проживали в сільській місцевості. Тому для Донецького регіону одним із актуальних заходів державної політики було виділення в місцях компактного проживання етнічних меншин національно-територіальних одиниць - районів, селищних та сільських рад. 2 липня 1923 р. була прийнята резолюція пленуму Донецького губкому КП(б)У, в якій роботу з виділення національних адміністративно-територіальних одиниць було визнано першочерговим завданням у галузі здійснення національної політики [22, с.30.]. У результаті в тому ж році в Донецькій губернії з'явилися перші німецькі, грецькі та єврейська сільради. У червні 1925 р. було ліквідовано Донецьку губернію, а на її території було утворень 5 округ: Артемівську, Луганську, Маріупольську, Старобільську і Сталінську [23, с.435]. У 1925 р. було складено списки німецьких, грецьких та єврейських населених пунктів, німці тоді найбільш компактно жили в Артемівській окрузі (в 28- ми населених пунктах), Луганській (21 населений пункт), Маріупольській (68) і Сталінській (36). Греків найбільше було в Маріупольській (33 населені пункти) і Сталінській (24 населені пункти) округах, а євреїв - в Маріупольській окрузі (в 11-ти населених пунктах) [24, с.96-97,106-107]. В 1925 р. Люксембурзький район Маріупольскої округи було перетворено на німецький національний, а в 1929 р. Больше-Янисольський район Сталінської округи став національним грецьким [25, с.56].
У тому ж 1925 р. було створено першу російську національну сільраду, якою стала Ново-Василівська сільрада Бердянського району Маріупольської округи [26, арк.391-393]. Упродовж наступних п'яти років кількість російських сільрад у Донбасі неухильно зростала. Якщо в 1925 р. на території Донецького регіону була лише одна російська сільрада, яка знаходилася в Маріупольській окрузі, то в 1927 р. їх вже нараховувалося 69, з них в Луганській окрузі було 34 сільради, Старобільській - 17, Сталінській - 9, Маріупольській - 8, Артемівській - 1. А в 1930 р. в регіоні існували вже 94 російські національні сільради. Як і раніше, найбільша їх кількість - 49 сільрад, припадала на Луганську округу, у Старобільській окрузі були 22 російські сільради, у Сталінській окрузі - 10, Артемівській - 5, Маріупольскій, як і в попередні роки, їх було 8 [27, с.279].
Лише в 1931 р. спостерігалося зменшення кількості російських національних сільрад до 89, що було наслідком резолюції ІІ Всеукраїнської оргнаради при ВУЦВК, ухваленої в 1928 р., згідно з якою населенні пункти, серед мешканців яких співвідношення представників двох найбільших національностей дорівнювало 1:1 або 1:2, мали отримати статус змішаних [28, арк.109]. У результаті шість російських сільрад Старобільської округи: Н.-Стрільцівська, Барикінська, Н.-Борівська, Калиново-Балківська, Розсипнянська, Шахівська - змінили статус і були віднесені до змішаних [29, арк.10]. А решта - 16 сільрад Старобільщини - опинилися в складі Луганської округи, оскільки 13 червня 1930 р. Старобільську округу було ліквідовано, а її територію приєднано до сусідньої округи, чим і пояснюється зростання кількості російських сільських рад Луганщини з 49 до 65 [30, с.104].
Постановою Малої Президії ВУЦВК від 12 липня 1927 р. на території Донбасу було офіційно оформлено три російських національних райони: Сорокинський, Станично-Луганський та Петрівський [31,
