Зокрема, внесок Д. Донцова в ідеологічне становлення ОУН та його праці з ідеології українського націоналізму стали предметом вивчення в системі внутрішнього вишколу Закордонних Частин, а, отже, були задіяні до процесу світоглядно-ідеологічного формування членства. Аналіз матеріалів курсу вишколу, розробленого в 1946-1947 рр., вказує, що при викладі історії українського націоналізму членство ЗЧ ОУН отримувало з уст лекторів високу оцінку вкладу Д. Донцова в ідеологічне оформлення націоналістичного руху. "Повну оцінку Донцова треба залишити історії, але вже сьогодні можемо ствердити, що заслуги Донцова мають історичне значення. Він своїми творами формував боєздатний тип української людини, позбавивши її традиційної беззубости, хитливости, м'якости й безхребетности", - влучно зазначає автор 4-ї лекції курсу "Історія українського націоналізму" [18, арк. 197 зв.].

У цій же лекції перераховано ті основні проблеми, які піднімав у своїх творах Д. Донцов, і які, на думку автора лекції, "стали в майбутньому основними ідеологічними засадами націоналістів": 1) Москва - ворог України число 1; 2) Україна з Європою проти Москви; 3) Програмна мета боротьби - міцна і могутня Українська Держава; 4) Критика кволості української політичної думки українофілів і соціалістів; 5) Сильна й волюнтаристична українська національна духовність; 6) Стратегія і тактика, легальні та підпільні форми політичної боротьби. Відповідно пропонувалися до опрацювання і твори Д. Донцова: "Підстави нашої політики", "Сучасне положення України й Росія", "Націоналізм", "Дух нашої давнини", "Політика принципіяль- на чи опортуністична", "Маса та провід" [18, арк. 197 зв.].

Цінним джерелом для вивчення ідеологічного впливу Д. Донцова на становлення ЗЧ ОУН виступають і вишкільні праці С. Ленкавського, одного із співтворців та ідеологів ОУН, які були написані в цей же період. У структурі Зч ОУН він обіймав посаду заступника Голови Проводу із внутрішньоорганізаційних питань, розробляв систему внутрішнього вишколу та особисто готував для нього матеріали з історії та ідеології ОУН.

У праці "Націоналізм на Україні" С. Ленкавський публіцистичну діяльність Д. Донцова характеризує як "агресивний натиск націоналізму на політичну ідеологію українства, зроджену в добі неволі" [19, с. 110]. У вишкільній праці "Український націоналізм" він вже більш повно і масштабно окреслює роль Д. Донцова у розвитку українського націоналістичного руху: ".Він займає дуже важне місце в розвиткові руху, бо сформував основні позиції українського націоналізму, а своїми писаннями - українську політичну теорію, якої на державницьких позиціях до того час не було". І далі С. Ленкавський деталізує свій висновок: "Головною заслугою є проведення основної критики політичного думання попереднього покоління в напрямі повного заперечення цієї кволості і розслаблення, що українству давали ідеї соціялізму й лібералізму. Донцов на це місце дуже виразно поставив принцип вольовости-твердости і тим привернув боєздатність українському думанню" [19, с. 117].

Особливо багато місця характеристиці Д. Донцова С. Ленкавський відводить у вишкільній праці "Українська Військова Організація". Як і в попередньо аналізованій, в ній автор основну заслугу Д. Донцова вбачає у руйнуванні основ "розкладницького соціялізму і демолібералізму", "які навіть діставши таку рідку історичну шансу, як власну державність, у свої руки, завалили її нерішучістю - чи варто боротися їм за самостійність, чи може вистарчило б за федерацію" [19, с. 162].

До заслуг Д. Донцова в період становлення українського організованого націоналізму С. Ленкавський відносить і започаткування ним боротьби з оманливим радянофільством, "розбиття вузькости задушливого галицького гета", а одночасно "поборювання всесвітянства і космополітизму", розробку стратегії і тактики визвольної боротьби. Та й загалом: "Новий український націоналістично-революційний рух дістав від Донцова те, чого йому не доставало: міцне підсилення назріваючого в ньому духового переродження, а, крім того - теоретичне обгрунтування своїх позицій, свою власну українську політичну теорію, може й неповну, але вистарчальну для актуальних питань і для перспективи майбутніх цілей. Маючи такий ідеологічний виряд, націоналістичний рух вийшов на арену боротьби" [19, с. 163, 173].

Загалом обидві праці в частині характеристики Д. Донцова значною мірою перекликаються і характерним та майже ідентичним для них обох є актуальний для часу їх написання висновок С. Ленкавського: "Тому самозрозуміло, що особа Донцова є сьогодні і буде ще довгий час зненавиджена всіма чужими і своїми, що через його велику роботу над викоріненням рабських прикмет української вдачі втратили свої впливи на сучасників" [19, с. 162, 177].

У цьому контексті потребує уточнення щодо "чужих і своїх". З позицій ЗЧ ОУН такими були критики Д. Донцова відповідно поза межами Закордонних Частин та в рамках самої організації. Відносно перших, то О. Баган слушно зазначає, що поразка в Других визвольних змаганнях і жахлива руйнація української нації під п'ятою совєтського тоталітаризму зумовили в українській еміграції широку дискусію щодо шляхів подальшого розвитку та переосмислення набутого історичного досвіду. "Загалом, як і в політиці, так і в сфері культури це було зіткненням двох світоглядів: ліберального і націоналістичного". Ліберальні середовища звинувачували націоналістів у "тоталітаризмі", "нетолерантності", фашизмі, нацизмі тощо і ці ідеї позитивно сприймалися Заходом. У політиці з таким ідеями виступали Українська революційно- демократична партія (УРДП) І. Багряного та дрібніші партійні утворення соціалістичного спрямування, а в літературі - Мистецький український рух (МУР). Очевидно, що такі настрої були на руку більшовицькому режимові, а тому їх підігрівала більшовицька агентура (в МУРі, зокрема,