Щодо "своїх", то під ними С. Ленкавський мав на увазі внутрішню опозицію в ЗЧ ОУН. У зв'язку із цим виникає потреба дослідити постать Д. Донцова як фактора внутрішньоорганізаційної дискусії в ЗЧ ОУН.

Саме в цей час у Закордонних Частинах проявилися тенденції, які привели до формування внутрішньої опозиції. В руслі тієї світоглядної дискусії, що розгорнулася в українській еміграційній громаді, та ліберального натиску на націоналізм опозиціонери поставили перед Проводом ЗЧ оУн ряд т. зв. "демок- ратизаційних" вимог, які можна звести до чотирьох позицій:

1) вимоги внутрішньоорганізаційної перебудови - введення широкої демократизації в ОУН; 2) вимоги політично-програмних змін - декларування демократичних основ майбутньої Української держави; 3) вимоги соціально-програмових змін - пропаганда "безкласового українського суспільства" та обстоювання права на колективну форму господарювання в сільському господарстві; 4) вимоги ідеологічно- світоглядних змін - заперечення винятковості філософсько-ідеалістичної основи ідеології українського націоналізму і визнання впливу Д. Донцова на формування ідеології українського націоналізму, як "аморального" та негативного [17, с. 106].

Аналізуючи ці вимоги у контексті часу, не можна не погодитися із висновком Я. Дашкевича: "Засуджуючи Донцова, певні політичні сили та наукові групки намагалися здобути для себе індульгенцію від західних "демократів" та одночасно підтвердити свої неорадянофільські настрої, які часто межували з діяльністю п'ятої колони, що мала своїх диригентів, засланих зі сходу". На підтвердження цього висновку учасник опозиції Є. Стахів у своїх спогадах вказує, що один з лідерів опозиції М. Лебедь у цей час налагодив з "американськими чинниками" тісну співпрацю, яка була спрямована "проти засад української визвольної боротьби" [8, с. 12; 23, с. 263].

Як видно із наведеного переліку вимог опозиціонерів, Д. Донцов та його ідеологічна система стали одним із головних об'єктів їхнього нападу. Дійшло до того, що на вимогу опозиції із програм юнацького вишколу в структурі ЗЧ ОУН було усунено "Декалог українського націоналіста", як "вірний переклад політичної філософії Донцова на поточну мову". Але, завваживши, що юнаки потайки його переписують із старих мельниківських видань та поширюють між собою, Провід цю заборону відмінив [19, с. 303; 22, с. 20, 44].

З приводу Д. Донцова представник опозиції Р. Кричевський дещо пізніше писав: ".Опозиція критикувала Донцова за оголошені ним засади аморальности в політиці. Бандера не бачив за Донцовим ніяких прогріхів. Він приймав його зі всіми позитивами і негативами, а на сторінках (пізніше посталого) "Шляху Перемоги" давав йому можливість плямувати краєвих публіцистів П. Полтаву і О. Горнового комуністами" [20, с. 40-41].

Заради справедливості варто зауважити, що Д. Донцов дійсно жорстко і в притаманному йому стилі реагував на світоглядно чужі прояви у внутрішній дискусії ЗЧ ОУН. Так, характеризуючи опублікований в еміграційній пресі лист П. Полтави "До друзів за кордоном" від 3 серпня 1950 р., Д. Донцов писав до М.

Мироненка: А сама стаття Полтави - це просто скандал, її сором читати націоналістові. Він там признається до соціялізму, в части і до марксизму, стоїть за "безклясову суспільність" і водночас за клясову боротьбу, плете про "прогресивність", проти "шовінізму" - цебто увесь комуністичний жаргон є його власністю. [...] І такі люди кермують визвольним рухом?! Яким правом називає він себе націоналістом?" [21, арк. 1].

Цікаво, що подібну по змісту, але дипломатичнішу по формі відповідь подав і С. Ленкавський. Зокрема він критично віднісся до листування П. Полтави з деякима марксистами на еміграції та до формули, що "за державне визволення можуть... боротися всі українці, в тому числі і марксисти". На це С. Ленкавський відповідав словами, що є актуальними і до сьогодні: "Я, наприклад, не уявляю, на площині якого довір'я можна боротися, маючи за союзників боротьби за національні інтереси переконаних марксистів. Зрештою, де є такі марксисти, що прагнуть до УССД? .Марксист тим і відрізняється від нас, що він класовим інтересам підпорядковує національні і в практичній політиці змагати мусить до розслоєння нації на класи, а не до інтеграції всіх національних сил" [19, с. 302].

Отож, у процесі внутрішньої дискусії С. Ленкавський, як у спілкуванні з опонентами, так і перед вишколюваним членством ЗЧ ОУН, стає на захист Д. Донцова, відстоює його світоглядні позиції та підкреслює ті причини, що спричинили ведення антидонцовської кампанії серед української еміграції.

Проте загалом Провід ЗЧ ОУН опинився в складній ситуації. З одного боку, Д. Донцов, як ідеолог, гостро реагував на марксистські прояви серед крайових діячів ОУН. З іншого - опозиція звинувачувала Провід і С. Бандеру, що вони відірвалися "від духу і букви" постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН, а, отже, не можуть виступати від імені крайової ОУН та УПА. Виступити проти Д. Донцова - означало заперечити ті світоглядні основи, на яких базувалася ідеологія ОУН, а відверто стати на його бік і публічно виступити з критикою ідеологічних напрацювань крайової ОУН - добровільно втрапити в пастку, яку наставила опозиція. А тому, якщо Д. Донцов вчиняв як безкомпромісний ідеолог, то С. Бандера і Провід ЗЧ ОУН змушені були вести себе як гнучкі політики.

Аналогічна ситуація сталася і з позицією ЗЧ ОУН щодо дискусії навколо Д. Донцова в українській еміграційній громаді. "Ця акція Шереха. формально не була звернена проти нас, але