УДК 94(477)"1922/1925":281.96 УАПЦ

О. П. Тригуб

ПОШИРЕННЯ ІДЕЇ "КАНОНІЧНОЇ" АВТОКЕФАЛІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ'Ї (1922-1925 РР.)

Розкрито шлях боротьби українського духовенства за автокефалію православної церкви. З'ясовано сили протидії, позицію Патріарха Тихона та радянської влади щодо цього питання, простежено ставлення до автокефалії на місцях.

Ключові слова: православна церква, автокефалія, Патріарх Тихон, українське православ'я

Особливий інтерес, через виняткову свою актуальність для реалій незалежної України, викликає проблема розколу РПЦ у 20-і рр. ХХ ст., його причини, рушійні сили, вплив державних органів на його виникнення та перебіг, міжконфесійні відносини тощо. Цілий ряд явищ того часу присутній і в сучасності, що посилює зацікавлення до кола вищевказаних питань. Одним із напрямків діяльності новоутворених конфесій була боротьба за автокефальний статус православної церкви в України.

Не дивлячись на активізацію досліджень вітчизняної історичної науки в царині церковної історії, в тому числі і міжвоєнного періоду (В. Пащенко [1], А. Киридон [2], С. Жилюк [3], О. Ігнатуша [4] та інші), залишається ще багато питань, що потребують уточнень, нових документальних даних та узагальнень й одним із них є боротьба за автокефалію серед духовенства, що не сприйняло революційного створення УАПЦ на Всеукраїнському Соборі 1921 р.

Остаточне встановлення радянської влади в Україні на перших порах сприяло розвитку церков, опозиційно налаштованих до РПЦ. Більше того, згідно з новими законами віруючі мали право створювати громади без санкції церковної ієрархії, лише зареєструвавши свій статут в органах місцевої влади. Це було дуже вигідно для прихильників української автокефалії, які своєї ієрархії не мали.

Відновлює свою роботу і ВПЦР, при сприянні влади, відкриваються нові парафії. У той же час ВПЦР шукала шляхи співпраці з єпископами РПЦ, проте не зустріла з їхнього боку порозуміння. Єдиним, хто відкрито згодився на співпрацю з поборниками УАПЦ став Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький), що взяв їх під свій догляд і українські парафії почали поминати його ім'я під час богослужіння [5, с.77]. Але невдовзі, під загрозою відлучення від Церкви, архп. Парфеній змушений був відмовитися від співпраці з ВПЦР.

Після невдалих спроб знайти єпископів, що б погодилися висвятити прихильників української автокефалії, або ж самі схилися до останньої, 14 жовтня 1921 р. ВПЦР скликала Всеукраїнський Православний Церковний Собор. На ньому підтверджено постанову ВПЦР від 5 травня 1920 р. і, як виняток, обрано та висвячено пресвітерським чином (через рукопокладення священиків та мирян) на першоієрарха Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Василя Липківського та на архієпископа Київщини Нестора Шараївського. Нововисвячені на цьому соборі (з 25 по 30 жовтня) уже традиційним шляхом висвятили ще чотирьох єпископів. Новоутворена православна конфесія повністю відмежувалася від РПЦ, оголосивши себе продовжувачами традицій Київської митрополії до її насильницького приєднання до Московської Патріархії у 1686 р.

У той же час не всі прихильники української автокефалії підтримали такий спосіб висвячення єпископату і залишили Собор ще до його завершення. Серед них був і активний поборник незалежності національної Церкви священик Подільської єпархії Павло Ферапонтович Погорілко (18б9-після 1927). До автокефального руху він приєднався ще за часів національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Будучи священиком у с. Жолоби на Вінниччині, П. Погорілко запровадив церковну службу "з фонетикою" (старослов'янською мовою з українською вимовою) і читанням Євангелія українською мовою. За це у листопаді 1919 р. був позбавлений відправляти Службу Божу Подільським архієпископом Пименом (Пєговим). Після повідомлення, що єпископ Парфеній бере українські парафії під свою опіку, він почав здійснювати власні українські відправи, які приваблювали у с. Жолоби багато селян із навколишніх сіл [6, с.128]. Сучасники його характеризували як священика із глибоким національним самоусвідомленням, людину "високоідейну" і "щирого українця", який залишив про себе гарні спомини [7, с.166-167].

Підтримуючи українізацію церкви П. Погорілко дотримувався старих традиційних засад висвячення єпископів. Він голосував проти всесоборної висвяти єпископів на Соборі у жовтні 1921 р., назвавши цю подію "неканонічним актом самохіротонії" [8, с.261], так як "самосвятне начало не є начало православної церкви, а тому ті, що свідомо приймають його, не можуть рахуватися православними в розумінні вселенської єдності" [9, арк.89], але бажання стати єпископом у нього не було втрачено і він йде на згоду із архієпископом Подільським Пименом (Пєговим), який рекомендує його митрополиту Михаїлу (Єрмакову) для висвячення на Соборі Єпископів України у вересні 1922 р. на єпископа Кам'янецького (на місце Адріана (Анцино-Чекунського), який по своїй старості досить довго просився на покій). Але хіротонія не була здійснена, бо, як стверджував пізніше Патріарший Місцеблюститель митрополит Крутицький Петро (Полянсь- кий), проти цього виступило духовенство та миряни Подільської єпархії [10, арк.5].

Цим наполегливим прагненням до єпископства вирішило скористатися Подільське ДПУ, яке шукало претендентів на єпископів обновленської церкви. За допомогою спецслужб Павло Погорілко поїхав до Москви, де 28 січня 1923 р. прийняв хіротонію від митрополита Антоніна (Грановського), архієпископа Іо- анна та єпископа Олександра. При своєму посвячені в єпископи у Москві Погорілко виголосив традиційну декларативну промову українською мовою. Тією ж мовою відповідав йому голова ВЦУ митрополит Анто- нін. Хіротонія та літургія в Заіконоспаському монастирі теж була здійснена українською [11, арк.4зв.; 6, с.130].

З поверненням до України, 10 лютого 1923 р. архієпископом Пименом (Пєговим) Павла Погорілка призначено на єпископа Кам'янецького,