Позитивне відношення до обновленського руху та групи "ЖЦ" все ж не втримало єп. Павла в її обіймах, бо, за словами самого ж Погорілка, "необережне захоплення революційними способами боротьби з єпископатом протилежної течії скомпрометувало її в очах віруючої людності. А крім того під захисний колір Ж.Ц. увійшло багато з тих, що з початку провокували її. Щоб відвести підозріння в живізму, вони потім урочисто, відказалися від обновленських пактів, статуту і навіть від назви "Живої Церкви", але це не реабілітує в очах народу ні їх течій, ні їх" [9, арк.86], і він, відколовшись від ВУВЦУ, у березні 1923 р. утворює на Поділлі групу "БОПУПАЦ" (Братське об'єднання парафій Української Православної Автокефальної Церкви) [13, с.90].

Свою групу єпископ Павло позиціонував як таку, що "веде ту середню лінію, яка від кожної течії відрізує те, що прийнятне з канонічного боку, і з боку культурних вимог історичного моменту відродження українського народу та нової соціальної будови його трудового життя.

Братське об'єднання не складає нової релігійної групіровки, ворожої другим, бо воно спирається на канонічнім ґрунті постанов Собору [Єпископів Усієї України 2-4 вересня 19]22 року, який визнається всією Українською церквою, як складення з єпископів ще до їх розділення на взаємно ворожі течії, при дорадчій участи депутатів всієї України. По постанові цього канонічно-авторитетного собору Братське об'єднання шукає й оновлення церковного життя по вимозі часу й в згоді з основними канонами церкви, воно прагне до піднесення правдиво-християнської моралі й звільнення її від наслідників впливу минулої державності й буржуазного] укладу життя. До революції воно підходить з боку культурних здобутків її й засвоєння цих здобутків в євангелістськім освітленню. До влади воно ставиться з повагою достоїнства її, як народного представництва, в свідомості й свого достоїнства й своїх обов'язків не за страх, а за совість перед нею, як перед владою трудящого народу, з якого воно складається.

До своїх вольних чи невольних, свідомих та несвідомих противників воно ставиться по принципу ідейної боротьби власним прикладом, моральним впливом, словом і наукою во ім'я єдиної істини з пошаною і любов'ю одного до одного" [9, арк.88]. При цьому БОПУПАЦ "остаточно відмежовується: 1) від "ти- хоновщини" зо всією її ідеологією від якої зрікся і сам Тихон патріарх, 2) від самосвятного начала священства, як цілком протилежного православному началу преємства і відпусних йому наслідків від вузького націоналізму, від розриву вселенської єдності і від всяких аморальних засобів боротьби в церкві, 3) від порушення начала преємства церковної влади, що веде до церковної дезорганізації і падіння дисципліни. А виникше порушення повинно бути виправлено доброю волею порушивших, або канонічно зібраним Всеукраїнським Собором, який може бути скликаний тоді, коли фактично зорганізуються всі частини розбитої тепер української церкви, на якому вони повинні зійтись" [9, арк.89].

Отже ідеологічно БОПУПАЦ відмежувалося від усіх існуючих угрупувань, але вело своє начало саме від постанов Собору Єпископів Українського екзархату РПЦ, що відбувався у Києві 2-4 вересня 1922 р. й отже представляє собою розкол не УАПЦ, а РПЦ, об'єднавши навколо себе тих священників та мирян, які бажали української автокефалії на канонічних началах та в межах компетенції вселенського православ'я. На думку дослідниці релігійного життя Поділля 1920-30-х років Олени Галамай, "організація Об'єднання цілком вписувалась у взятий владою курс, спрямований на поглиблення розколу та одночасне послаблення на Поділлі як РПЦ, так і УАПЦ" [6, с.131].

Радянські органи влади характеризували БОПУПАЦ, відзначаючи її вплив на Поділлі, як фракційну групу Живої Церкви, що здійснює богослужіння українською мовою. Повага, якою користувався на Поділлі єпископ Павло (Погорілко), і можливість для священиків виконувати службу українською мовою, бути автокефальними, не порушуючи канонів, привабила до БОПУПАЦ багато парафій. На початковому етапі свого існування в середині 1923 р. у Подільській губернії нараховувалось від 70 до 83 "погорілківських" парафій. Місцеві органи влади вказували, що об'єднання поширюється за рахунок парафій РПЦ та УАПЦ [14, арк.19; 15, арк.168; 16, арк.6-7; 17, арк.96-96зв.; 6, с.131].

У жовтні 1923 р. в с. Косиківка Вінницької округи відбувся окружний з'їзд БОПУПАЦ, перед яким стояло завдання "створення міцної організації і вибори Правління". У результаті на з'їзді, який "пройшов без шуму та крику", був прийнятий статут й обрано окружне та єпархіальне управління. Основними завданнями, що були поставлені перед угрупованням, як зазначали працівники ДПУ, були: 1) якомога більше насадити своїх прихильників у сільських парафіях і, діючи на селянську масу, виганяти прихильників старої церкви, і 2) створення міцного центру в м. Вінниці, для чого намічена парафія у м. Хутори біля окружного

центру і, захопивши Вінницький Казанський собор, покласти початок організації в губернському масштабі [15, арк.167-168; 7, с.169].

Відомий дослідник подільської проблематики Арсеній Зінченко вдало зазначає, що похваляння чиновників ДПУ тим, що "успіх Погорілка є очевидним", були явно передчасними, хоча колоритна постать єпископа Павла могла викликати симпатії у селян; до нього могла прихилитися якась частина екзархістів під гаслами міжцерковного "об'єднання" і тих автокефалістів, котрі, як і Павло (Погорілко), надавали особливого значення