Серед інших прихильників канонічної автокефалії української православної церкви був представник полтавського духовенства протоієрей Феофіл Іванович Булдовський (1865-1944). Він, як і Погорілко, ще з 1917 року активно виступав за українізацію церкви та переклад богослужіння українською мовою, проголосивши на Полтавському з'їзді духовенства та мирян 3-6 травня 1917 р. доповідь "Про українізацію церкви", що вийшла навіть окремою брошурою (Лубни, 1917). Будучи присутнім на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1921 р., засумнівався у канонічності рукопокладення у єпископа "першохри- стиянським способом", тому подальшої участі у діяльності УАПЦ не приймав і залишився у складі РПЦ. У той же час власних ідей Ф. Булдовський не залишив і с багатьма полтавськими пастирями продовжував захищати головні принципи автокефалії, українізації та соборноправності. Канадський вчений Б. Боцюрків вказав, що про те, що ці ідеї знаходили відгук серед українського духовенства та мирян патріаршої церкви, показала київська Нарада Єпископів 1922 року, на якій прийнято підтримати вищезазначені головні принципи оновлення церковного життя, але відмежувавшись від групи "Жива Церква" [25, р.385].

На Нараді від Полтавської єпархії були присутніми священики Микола Лук'янов та Максимович, які після повернення, на Полтавській єпархіальній раді 24 вересня доповіли зміст реформ, проголошених на Соборі Єпископів України 2-4 вересня 1922 р. [26, арк.40]. Наступного дня тимчасово керуючий Полтавською єпархією єпископ Григорій (Лісовський), Феофіл Булдовський та близько 25 священників Полтавщини проголосили "Декларацію" про лояльність до радянської влади, прийняли статут групи "Прогресивного духовенства на Полтавщині" та ухвалили склад Тимчасового Комітету групи, ставши на шлях оновлення церковного життя. До складу Комітету було обрано протоієреїв Феофіла Булдовського та Леоніда Косте- цького, священика Миколу Лук'янова і мирянина Григорія Каменецького [27, арк.2,4-7].

Окремо слід зупинитися на основній ідеологічній платформі групи, яка її відокремлює від обновленської всеросійської групи "Жива Церква" та несе в собі основні пункти ідеологічної платформи Київського Собору Єпископів: соборноправність - "участь у всіх органах церковно-розпорядчого управління разом з єпископами - кліру та мирян", автокефалія - "Автокефалія Помісної Української Церкви. [яка] повинна бути авторизована Помісним Всеукраїнським Собором"; українізація - "надання місцевому національному елементу в Українській Автокефальній Церкві належного йому становища, з повною повагою прав інших національностей". Окрім того нарівні із чернечим єпископатом вводився білий, але неодружений (!), зберігалися монастирі та чернецтво тощо [27, арк.5]. Отже статут яскраво показує відмежування від революційних підходів загальноросійського обновленства в особі групи "Жива Церква", але в той же час бажання оновлення церковного життя у руслі вимог тогочасних реалій.

Група відразу ж опинилася під увагою та контролем Полтавського Губвідділу ДПУ, яке проводило свою роботу через завербованих агентів, серед яких провідну роль грали Микола Лук'янов, священик с. Нижні Млини Полтавського повіту та Іван Морашко, священик с. Нижній Булатець Лубенської волості. По відношенню до Ф. Булдовського спецслужби вирішили грати на особистих якостях його характеру і, насамперед, честолюбстві, бо за характеристикою чекістів, це "енергійний, честолюбний, авторитетний серед духовенства та мирян, хороший оратор-лектор, .фактичний керівник [Єпархіальної] Наради" [26, арк.116], а за свідченням Патріарха Тихона "крайній "українофіл", а по натурі "гайдамака", який отримавши місце голови єпархіального управління не допускав на священицькі місця росіян, а лише призначав українців [28, с.251]. Отже авторитет, харизма та ідейні переконання стали тим ґрунтом, на якому розпочалася розігруватися сепаратистська карта на Полтавщині.

14 січня 1923 р. у Полтавському кафедральному соборі відбулася хіротонія Феофіла Булдовського в єпископа Лубенського, Миргородського і Лохвицького, вікарія Полтавської єпархії. Відразу після посвячен- ня 15 січня відбулися Збори Єпископів Полтавської та Київської єпархій, де були присутніми єпископи: Полтавський Григорій, Лубенський Феофіл, Чигиринський і Черкаський Ніколай (Браіловський), Переяславський і Пирятинський Петро (Кіреєв), Кобелякський і Кременчуцький Ніколай (Пірський). Основним питанням, яке необхідно було вирішити, - лінія поведінки щодо групи "Жива Церква", за умов відсутності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова). Єпископи одноголосно вирішили не приєднуватися до "ЖЦ", бо вона "занадто революційна, неканонічна і несвоєчасна" [29, арк.9-10].

Подібне рішення підштовхнуло сили обновленців до рішучої боротьби, яку каталізувало ДПУ. У результаті єпископ Кобелякський Ніколай перейшов до обновленців, єпископ Григорій опинився під слідством, а Переяславська кафедра залишилися без керманича у зв'язку із смертю єп. Петра. Внаслідок цього єпископ Григорій актом від 1 березня 1923 р. дав єпископу Феофілу право на керування єпархією у випадку свого звільнення і 13 травня 1923 року єпископ Феофіл став управляючим Полтавською єпархією [29, арк.24,80; 30, с.61].

Складна ситуація, що склалася в Українському Екзархаті і, зокрема на Полтавщині в середині 1923 р., спонукала Феофіла і Григорія до збереження канонічного устрою РПЦ в Україні, шляхом створення церковного центру у Полтаві, або Лубнах. Для цього вони висвятили архімандрита Сергія (Лабунцева) на єпископа Золотоношського, з приводу чого ДПУ повідомляло: "проводирі духовенства намагаються створити власне ВУВЦУ на Полтавщині, для чого вони посвятили Сергія (Лабунцева), і коли вони зберуться у Єпископа, то Григорія буде оголошено автокефальним митрополитом України"