Восени 1923 р. єп. Григорій розпочав активну підготовку до єпархіального з'їзду, який повинен був стати початком скликання "канонічного Всеукраїнського Собору" [31, арк.123зв.-124]. Звільнення 27 червня 1923 р. з-під варти Патріарха Тихона внесло корективи у реалізацію їх планів. З повернення Патріарха до влади, для утворення всеукраїнського Центру РПЦ і проведення Помісного Собору для втілення постанов необхідно було його благословення. Тому 11 листопада 1923 р. єп. Феофіл та члени його канцелярії направили Патріарху листа, у якому висловили своє прохання благословити "в особливій грамоті Полтавщину, як єпархію найбільш на Україні стійку в православ'ї, благословити, до вирішення цього питання на Всеукраїнському Церковному Соборі, на організацію центр Української Православної Автокефальної Церкви, що перебуває у тісному єднанні із усією Вселенською Церквою, а особливо, з рідною нам церквою Російською" [8, с.34-35]. Головними аргументами цього були: перетворення в життя постанов Київського Собору Єпископів 1922 р., які втілюються в лозунгах: "православ'я", "автокефалія", "українізація" і "соборноправність"; необхідність об'єднання для боротьби із "самосвятами" та "Живою Церквою".

Ознайомившись із листом, Патріарх Тихон направив його до єпископа Григорія (Лісовського) на відзив. Останній підтримав основну суть прохання єп. Феофіла й у своїй відповіді просив Патріарха благословити організацію центру в Полтаві із назвою "Вища Церковна Рада Єпископів Православної Автокефальної Української Церкви на Полтавщині", яка б діяла на началах соборноправності [8, с.37-38].

Не дивлячись на загальну підтримку з боку єп. Григорія 1 лютого 1924 р. Патріарх видав постанову, в якій різко засудив будь-які спроби оголосити автокефалію РПЦ в Україні та порадив звертатися з усіх питань внутріцерковного житті до архієпископа Катеринославського Іоанікія (Соколовського), який тимчасово керував Харківською єпархією. Крім того п. Тихон застерігав, що "без благословення Святішого Патріарха і Священного при ньому Синоду, навіть і з одних лише православних єпископів не може бути [Українського] Собору (законного і правомочного)" і "не благословляється. вводити у церковне життя України постанов і побажань Собору Православних Єпископів України, що відбувся у серпні 1922 р." [8, с.39-40]. Таким чином Патріарх не тільки перекреслив усі сподівання національноорієнтованого духовенства, а й підтвердив курс на відновлення централізму та авторитарності в РПЦ. Фактично намагаючись утримати українські єпархії та віруючих у своїй компетенції, п. Тихон певним чином спровокував виникнення нового розламу в РПЦ, який ідейно продовжив би стояти на рішеннях Собору Єпископів 1922 р.

Передбачаючи ймовірне загальне невдоволення своєю різкою відмовою і можливість нового розколу Патріарх пом'якшує своє ставлення до ключових питань української церкви. Про це свідчить грамота від 7 квітня (25 березня) 1924 р., надана ним архієпископу Іоанікію, де останньому доручалося "можливо ретельніше дотримувати інтереси українського віруючого населення, оберігаючи національні почуття його і не розв'язуючи наперед, за обставинами часу, питання про внутрішнє управління Української Церкви та її відношення до Церкви Великоруської, всемірно турбуючись з архіпастирями, пастирями і віруючою паствою України про найшвидше скликання Всеукраїнського Православного Собору як єдиного правомочного органу при вирішенні існуючих в житті Церкви питань". Окрім того, Патріарх Тихон благословляв створення Українського Собору Православних Єпископів для вирішення поточних питань [32, арк.29].

У вересні 1924 р. до Патріарха Тихона, за наказом архієпископа Григорія (Лісовського), відправився єпископ Феофіл з делегацією у складі протоієреїв Тарасевича і Базилевича (за іншими джерелами - Ба- зилевського). Основним питанням, яке необхідно було вирішити у Москві, це відношення Тихона до автокефалії Української Церкви. У своїй відповіді Патріарх висловився, що він принципово не має нічого проти автокефалії УПЦ, але винятково канонічним шляхом, тобто на Всеросійському Соборі [33, с.7; 28, с.314].

Результати відвідування яскраво подає, за спогадами сучасників та зі слів самого єп. Феофіла, митрополит Феодосій (Процюк): "коли він [Булдовський] особливо завзято доводив Патріарху необхідність автокефалії. Тихон. взяв Феофіла за бороду і, потягнувши до себе, сказав: "Та ти - гайдамака!" і делегація повернулася до Полтави ні з чим [28, с.316].

Полтавський єпископ Григорій (Лісовський) беззаперечно підкорився рішенню Патріарха, але його вікарії Феофіл (Булдовський) і Сергій (Лабунцев) не залишили своєї ідеї і почали її втілювати в життя, але з іншим режисером - Держполітуправлінням, яке не преминуло скористатися внутрішніми негараздами у "тихоновському таборі" і розпочало новий проект під назвою "тихоновська автокефалія", що був реалізований на Лубенському Соборі 1925 р.

Отже розвиток боротьби за автокефалію українського православ'я показує, що недоречно стверджувати про винятково чекістське коріння новоутворених конфесій УПЦ, так як спецслужби лише використовували внутрішні негаразди в середовищі українського духовенства, досягаючи свої антирелігійних інтересів шляхом підтримки опозиційних до РПЦ Патріарха Тихона груп.

Джерела та література

Пащенко В.О. Держава і православ'я в Україні: 20-30-ті роки ХХ ст. - К., 1993.

Киридон А.М. Час випробувань: Держава, церква і суспільство в радянській Україні 1917-1930-х років. - Т., 2005.

Жилюк С.І. Обновленська церква в Україні (1922-1928). - Рівне, 2002.

Ігнатуша О.М. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. - 30-ті рр. ХХ ст.). - Запоріжжя, 2004.

Матвеенко М.П. История Харьковской епархии (1850-1988). - Харьков, 1999.

Галамай О.М. Особливості радянської модернізації релігійного життя на Поділлі у 20-х рр. ХХ ст.: дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Вінницький державний педагогічний ун-т. - Вінниця, 2006.

Зінченко А.Л. Благовістя національного духу (українська церква на Поділлі в першій