УДК 94(477)

Ф. Г. Турченко

«ОБЩАЯ ИСТОРИЯ»: НАУКА ЧИ ПОЛІТИКА?

У статті розглядається ідея узгодження змісту українських і російських підручників з історії для середньої школи. Вивчається концептуальний і змістовний бік сучасного підручникотворення з історії Росії в Російській Федерації, а також оцінка російськими експертами сучасних підручників з історії України. Автор демонструє глибокі суперечності у поглядах українських і російських авторів на фундаментальні питання минулого. Співвідносяться наукові та політичні аспекти підручникотворення. Ключові слова: підручникотворення, історична наука, освіта, "спільна історія".

Контекст

В останні роки президентства Л.Д. Кучми в Україні розгорнулися дискусії про доцільність «узгодження» українських і російських підручників з історії для загальноосвітньої школи. Підставою була оголошена «спільна історія» України і Росії. Таким терміном російські експерти характеризують період перебування України та інших пострадянських країн у складі Московського царства - Російської імперії - Радянського Союзу. Тоді ідея «узгодження» не одержала підтримки професійних істориків України і вчительського загалу, а у політиків - прихильників «узгодження» не вистачило владних та й інтелектуальних ресурсів для реалізації цього проекту. Після обрання Президентом України В.А. Ющенка про цю ідею забули, хоча з боку певних політичних сил постійно звучали заклики «не переписувати історію», «виправити» підручники. Після останніх президентських виборів ідея «виправлення», «узгодження» і навіть «спільного підручника» відродилася. У неї з'явилися могутні прихильники по обидва боки українсько-російського кордону, у тому числі в українських владних кабінетах. Вже зроблені перші кроки. У квітні 2010 р. на першому з моменту утворення СНД з'їзді вчителів і освітянських чиновників колишніх союзних республік, який відбувся у столиці Казахстану м. Астані, заступник міністра освіти Білорусії Казимир Фарино запропонував створити єдині для усіх країн співдружності підручники з історії. Мова йшла лише про один з багатьох предметів, які вивчаються в школі - історію. Звідси можна зробити висновок, що вивченню цього предмета приділяється особливе, по-суті політичне значення.

Не в усіх делегатів з цього приводу була чітка позиція. Представників від України очолював начальник управління освіти Донецької облдержадміністрації Юрій Соловйов. Схоже, він не був готовий висловитися з приводу єдиного підручника и обмежився загальною фразою: «Это тяжелый, в том числе политический вопрос. У нас общие корни, общая тенденция развития, и когда политические вопросы вмешиваются в вопросы образования, вопросы истории, это не отвечает интересам людей, простого человека и ребенка» [1]. Зате досить чітко вимальовувалася точка зору російських делегатів, які приїхали до столиці Казахстану не з «пустими руками». В РФ, де з історії для кожного класу є по декілька підручників, останні п'ять років на найвищих рівнях стало обговорюватися питання про необхідність уніфікації їх змісту і навіть створення єдиного, обов'язкового для всіх учнів/вчителів тексту.

Поштовхом для цього стала досить представницька Всеросійська конференція викладачів гуманітарних і суспільних наук у червні 2007 р. З делегатами конференції тодішній Президент РФ Володимир Путін мав спеціальну зустріч у своїй заміській резиденції в Ново-Огарьово. Мова зайшла про підручники з історії. «...Многие учебники, - зазначив В. Путін, - пишут люди, которые работают на иностранные гранты. Так они исполняют польку-бабочку, которую указывают те, кто платят... В обществе каша и в головах преподавателей - каша», ««нет пособий, которые глубоко и объективно отражали бы события новейшей истории нашего общества» [2; 3; 4]. Путін попередив російські видавництва про відповідальність за якісне (у тому числі щодо змісту) виготовлення підручників. Ця критика мала продовження і конкретні наслідки: «ліберальні» підручники, написані в 90-ті рр., фактично виявилися небажаними. їх місце мали зайняти книги, написані з позицій «державної ідеології». З'явилася група авторів, які заповзятливо взялися виконувати нове «соціальне замовлення».

Наступник Володимира Путіна Президент Дмитро Медвєдєв продовжив справу свого попередника. У травні 2009 р. він підписав указ про створення Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Членами цієї комісії, яку очолив керівник президентської адміністрації Сергій Наришкін, а відповідальним секретарем став начальник управління з ідеологічної роботи правлячої партії «Единая Россия» Іван Демідов, призначені перші/другі особи з МЗС, ФСБ, Служби зовнішньої розвідки, Ради безпеки, Мін'юсту, Мінрегіонрозвитку, Мінкультури, Держдуми, Держархіву, Держнауки. Серед представників Держдуми - відомі політики Костянтин Затулін (перший заступник голови Комітету Державної Думи зі справ Співдружності Незалежних Держав і зв'язках із співвітчизниками за кордоном) і Сергій Марков (заступник голови Комітету Державної Думи зі справ громадських об'єднань і релігійних організацій). І Затулін, і Марков неодноразово оголошувалися Україною персонами нон-грата. Професійних істориків в комісії лише три з 28 членів (Андрій Сахаров - директор Інституту російської історії РАН, Олександр Чубарьян - директор Інституту загальної історії РАН, доктор історичних наук Наталья Нарочницька - політолог-міжнародник, президент Фонду вивчення історичної перспективи), і, схоже, не вони визначають напрямки її роботи. Голова комісії обіцяв «не політизувати історію», хоча її негайно звинуватили саме в цих намірах. Зокрема, колишній Президент СРСР Михайло Горбачов висловив побоювання, що комісія буде займатися фальсифікацією минулого [5].

28 серпня 2009 р. відбулося перше засідання комісії. Обговорювалися різні питання, у т. ч. «меры по отстаиванию политических интересов с помощью исторической науки». Виявилися певні розбіжності в поглядах учених і чиновників. Заступник декана історичного факультету МДУ Олексій Власов в інтерв'ю GZT.RU Новости підсумував свої