За це ж була піддана критиці книга О.В. Філіпова. Російський рецензент Тарас Шульга, констатуючи «факт отождествления автором СССР и России», наводить в його тексті анекдотичну помилку: «На с. 53 можно прочитать, что 1948 г. СРСР оказал помощь Туркменистану в преодолении последствий землетрясения. Очевидно, для А.В. Филиппова Туркменистан уже является иностранным государством, а СССР - своим... Подобные взгляды вовсе небезобидны. Они хорошо укладываются в распространенные в современной России представления о национальных (нерусских) республиках в СССР... как о своего рода паразитах на теле русского народа» [21].

Але більшість російських читачів на цю обставину не звернули увагу. В книгах О.А. Данилова і О.В. Філіпова вони побачили спробу здійснити переоцінку історичної ролі Сталіна і утвердити в суспільстві, за висловом відомого історика, професора О.Б. Камінського, «...тривиальную мысль о том, что государство - это все, а человек - ничто» [22]. Постать Й. Сталіна підходить для цього якнайкраще. «Ось чому, - пише історик, доцент Московського державного університету Ірина Карацуба, - все, что можно было сделать для обеления Сталин, все [в підручнику. - Авт.] сделано» [23]. Неважко прорахувати і можливі наслідки цього. Серед них О. Камінський називає «единомыслие... оруэлловского типа».

Підстав для такого висновку, з точки зору російських рецензентів, цілком достатньо. Наведемо лише декілька прикладів.

Перший стосується оцінки масштабів сталінських репресій в СРСР: «В учебнике, - пише О.А. Данилов в інтернетівській версії своєї концепції, - следует, безусловно, оценить масштаб репрессий в годы «большого террора». Однако для этого следует четко определить, кого мы имеем в виду, говоря о репрессированных. Думается, было бы правильно, если бы здесь появилась формула, в которую будут включены лишь осужденные к смертной казни и расстрелянные лица. Это позволит уйти от спекуляций на этой теме, когда в число жертв репрессий приплюсовывались все, причем не по одному разу (включая тех, кто лишился работы по политическим мотивам, был исключен из комсомола и из партии и т.п.). А опираясь уже на эту большую цифру, люди, не понимающие о чем идет речь, говорят уже о таком количестве погибших» [19].

Теза концепції, згідно з якою «предлагалось считать репрессированными только тех, кто был расстрелян по приговору суда» не попала ні в Книгу для вчителя О.А. Данилова, ні в підручник для 11 класу. Занадто одіозною, неприйнятною для російського суспільства, у свідомості якого ще не вивітрилася пам'ять про мільйони жертв сталінських репресій, вона виявилася. Один з послідовних критиків концепції О.А. Данилова Ірина Карацуба пише: «По нему (О.А. Данилову. - Авт.) получается, что те, кто по приговору суда отправился на Колыму, в Казахстан, в Северлаг и еще куда-нибудь и сумел выжить - те не были репрессированы, а просто поправлял здоровье на чудесном воздухе. Лев Разгон не репрессирован, Евгения Гинзбург не репрессирована и т. д. Число репрессированных тем самым уменьшается в 10-15 раз» [23].

Хоча пропозиція вважати репресованими лише засуджених до смертної кари і розстріляних «не пройшла», у надрукованому в книзі О. Данилова варіанті концепції залишилася така фраза: «Террор превращался в прагматический инструмент решения народнохозяйственных задач. Оправдания этому, конечно нет, хотя репрессии выполняли функцию устрашения для тех, кто нерадиво работал» [15, с.19; 23]. Ірина Карацуба у зв'язку з цим пише: «Налицо явная шизофрения: одно и то же явление не может быть одновременно полезным и не имеющим оправдания. Польза - это уже и есть оправдание...» [23].

Свою версію Голодомору 1932-1933 рр. - дуже болючу для українського читача тему О.А. Данилов, який спеціально це питання ніколи не вивчав, викладає безапеляційно, як «істину в останній інстанції»: «. Следует особо отметить тезис о том, что организованного голода на селе в СССР не было. Тем более, он не был « спровоцирован» властью в отношении тех или иных народов или социальных групп. Голод был связан, как с погодными условиями, так и с незавершенностью процессов коллективизации (колхозы еще не могли обеспечить необходимый уровень производства товарного хлеба, в то время, как кулачество уже было ««ликвидировано как класс» и в производственной деятельности уже не участвовало). Следовало бы привести здесь и цифры жертв от голода. По уточненным данным, они достигали на Украине не 10 млн., как об этом пишут сегодня украинские историки, а не более 1-2 млн., в то время, как по всему СССР 2-3 млн. (по данным ЗАГСов)» [19]. При цьому О.А. Данилов та його співавтори критикують українських істориків, які характеризують Голодомор як геноцид [17, с.9]. Нагадаємо, що саме так оцінила Голодомор 1932-1933 рр. Верховна Рада України і ця оцінка залишається офіційною позицією України в цьому питанні. Але коли вже роботи українських авторів викликають політичну алергію, можна звернутися до іноземців, зокрема італійця Андреа Граціозі, який написав, у якому сенсі голод 19321933 рр. був геноцидом, а у якому він таким не був [24].

Але жоден факт, схоже, не може похитнути переконання О.А. Данилова у тому, що Сталін видатний політик, до якого слід ставитися з розумінням і