Без сумніву, кожен народ Радянського Союзу під час війни тримав у своїй шафі власний «кістяк». У росіян він був найбільший. Але не тому, що вони були схильніші до колаборації. Просто серед населення СРСР росіяни становили більшість.

Погодитися, що ця книга здатна служити благородним цілям виховання громадянина демократичного суспільства, важко. Це гостро відчуває багато росіян, стурбованих майбутнім своєї батьківщини. Олександр Черкасов, член правління Міжнародного товариства «Меморіал», в інтерв'ю Радіо «Свобода» 21 вересня 2008 р. говорив з приводу концепції і підручника О.А. Данилова: «То, что нам предлагается, это растление умов... Кого можно вырастить таким образом? Очевидно, тех, кто согласен с любыми действиями любого своего правительства - например, теперь в Закавказье. Что из этого получается? . Неужели школьникам, которые будут учиться по этим пособиям, уготована судьба павших солдат бывших империй?» [22].

Україна у складі Російської імперії - Радянського Союзу

Росія до 1917 р. офіційно і фактично була імперією і без врахування цього факту неможливо описати її дореволюційну історію. Тому у першому, досить об'ємному розділі книги О.А. Данилова, який називається «Между реформой и революцией. Россия 1894-1914 гг.» автори, продовжуючи називати «Росією» весь імперський простір, все ж один раз використовують назву «Російська імперія» і одного разу вказують, що Росія «...была еще и величайшая евразийская империя» [15, с.27].

Але, вказавши на цю обставину, необхідно чітко визначити, що означає на практиці імперський статус Росії. Без відповіді на це питання уявлення про історію цієї країни буде неповним. Адже в Російській імперії (чи пак в Росії) неросіяни становили більше половини від загальної кількості населення. Між росіянами і неросіянами були складні відносини. О.А. Данилов пише про суперечності «между центром и окраинами», «между русскими и инородцами» [15, с.104; 12, с.8], характерні для дореволюційної Росії. Але який характер цих суперечностей? Яким було становище російського «центру» в імперії? Чи були «инородцы» колоніально залежними від центру, чи їх статус відрізнявся від становища населення класичних колоній західних країн? Врешті-решт, якою була ієрархія національностей в Російській імперії? Яким було становище імперської, державоутворючої нації? В Україні ці питання досить активно дискутуються [див.: 26; 27, с.153-154]. О.А. Данилов і його співавтори обходять їх і тим самим залишають незрозумілим зміст, який вкладається в поняття «общая история». Як наслідок, це поняття втрачає будь-який науковий зміст і перетворюється на затерте пропагандистське кліше.

Уникаючи відповідей на загальні питання, пов'язані з політичним статусом Росії, суперечностями між російським центром і національними регіонами, автори першого розділу нечітко виписують і конкретику. Так, читач не знайде чіткої відповіді і на питання, до чого прагнуло населення національних регіонів; чи існувало в Російській імперії (чи пак Росії) «національне питання», у чому його суть? Так, описуючи посилення «великодержавных направлений» національної політики уряду наприкінці ХІХ ст., автори говорять про реакцію на них - «оживление национальных движений», яке, серед іншого, проявилося і в утворенні перших національних політичних партій Росії. Даються назви цих партій, але про їх програмні цілі - ні слова. У той же час поряд йде мова про загальноросійські політичні рухи, основні програмні цілі яких описуються чітко [15, с.33-34].

Про мету національних рухів у Книзі для вчителя можна судити побічно, читаючи про ті вчинки, на які російський уряд змушений був йти в роки революції 1905-1907 рр., і про ті заходи «по ужесточению национальной политики» [15, с.73-75], на які уряд пішов після поразки революції. Про причини «ужесточения» в розділі написано досить чітко, зокрема в контексті реформ П. Столипіна: ««Основной целью реформ он (Столипін. - Авт.) объявил создание ««великой России». Этот программный лозунг подразумевал, помимо всего прочего, сохранение целостности и единства Российской империи при главенстве в ней русской нации. Правительство поспешило ликвидировать те немногие уступки, которые были вырваны национальными окраинами во время революции» [15, с.73].

Книга О.А. Данилова не дає чіткої відповіді на питання, наскільки реалістичним було програмне гасло створення ««великой России», і яке місце у цьому проекті відводилося Україні. Але про його оптимістичну оцінку можна судити, прочитавши колективну доповідь ««Освещение общей истории России и народов постсоветских стран.», де О.А. Данилов - один з головних редакторів. У цій доповіді, як цілком очевидна, неспростовна істина, говориться про «триединство русской нации (великороссов, малороссов и белорусов») [17, с.65]. Тобто, етнонім ««русский» охоплює не лише великоросів, а й українців, білорусів. Концепція «трех ветвей русского народа», як відомо, знаряддя з арсеналу дореволюційної великодержавної історіографії. У свій час концепцію ««триединства» розвінчав М. Грушевський, який доводив паралельне існування україно-руської і великоросійської народностей. Грушевський, зокрема, говорив, що в єдність російського народу можуть вірити лише