У контексті концепції ««триєдинства» російськими експертами розглядаються усі вузлові сторінки української історії. Зокрема, на її підставі вибудовується, по-суті, імперіалістична теорія ««собирания руських земель». У цій концепції Переяславська Рада 1654 р. перетворюється в один з етапів цього «собирания», а Українська козацька держава, створена в ході Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького - це лише «вымысел» українських істориків [17, с.7].

При такому тлумаченні «спільної історії» в ній, звичайно, не залишається місця й для історичного виправдання автономії України ХУІІ-ХУІІІ ст. Російські експерти дають пораду українським авторам: ««Вместо мифа о ликвидации ««украинской автономки» политику монархии следует рассматривать в контексте унификации и модернизации империи» [17, с.65].

Далі з тексту експертної доповіді виявляється, що «ужесточение национальной политики», у тій його частині, якою була русифікація - цілком нормальне явище. Цей процес не може бути охарактеризований як ««насильственная политика» царизма. Це, - зазначають автори доповіді, - ««естественный процесс, неотрывный от урбанизации и модернизации» [17, с.65]. Значить, має зробити висновок читач, гальмувати русифікацію - це протистояти модернізації, не визнавати необхідність індустріалізації, будівництва нових міст, залізниць, розвитку суспільства взагалі.

Такий підхід викликаний непоінформованістю експертів або їх відвертою фальсифікацією. Хоча модернізація в ХІХ - на поч. ХХ ст. справді супроводжується швидким розвитком освіти, поширенням книги і друкованих ЗМІ, але це не означає, що вони в обов'язковому порядку мали бути лише російськомовними. У поліетнічних державах неодмінним супутником модернізації є національне відродження, яке починається з пробудження інтересу до мови, історії, фольклору залежних (недержавних) народів. Відбувається розвиток літератури, писемності рідною мовою. Цей процес розпочався ще наприкінці ХУІІІ ст. і в ХІХ ст. охопив багато країн Європи, у т. ч. і Україну. Про це неодноразово писали вітчизняні і зарубіжні автори [28, с.186- 187]. Блискучий приклад того, як модернізаційні процеси сприяли відродженню рідної мови показала Чехія, де йшло до повного онімечення, але в першій половині ХІХ ст. протягом одного покоління в німецькомовних чеських містах запанувала чеська мова. Не так швидко і яскраво, як у Чехії, але в Наддніпрянській Україні під впливом модернізації також розгорнулося національно-культурне відродження. Інформація про це доступна російським експертам. Але вона ігнорується. Експерти стоять на тому, що ««русификация - неотъемлемая часть модернизации».

Але не лише модернізації. Читаючи далі доповідь російських експертів, натрапляємо ще на один досить дивний для сучасного українського читача висновок: ««Русификация являлась неотъемлемой частью... складывания общерусской нации» [17, с.65].

Про те, що модернізація супроводжується процесами націотворення, загальновідомо. В ході цього процесу різні групи населення об'єднуються почуттям національної єдності, яке вносять в їх середовище інтелігенти-патріоти. Виникає національний рух, який ставить питання про зміну політичного статусу народу - про автономію чи навіть незалежність. Сучасні українські історики дослідили цей процес на вітчизняному ґрунті. Матеріал про націотворення увійшов в українські підручники. Природно, що на початку ХХ ст. на базі російського («руського» чи «великорусского») етносу також відбувався процес націотворення. Але у наведеному вище висновку мова йде не про російське націотворення. Йдеться про так зване « триединство русской нации (великороссов, малороссов, белорусов». Цей давній, суто імперський проект мав на увазі русифікацію українців і білорусів, перетворення їх на росіян («русских»). Одночасно, він передбачав блокування процесу українського і білоруського націотворення.

Таким чином, критики українських підручників відмовляються навіть від радянської спадщини, яка вважала Київську Русь «колискою трьох братніх народів». При цьому вони анітрошки не сумніваються, що всі повинні дружно, з натхненням і вдячністю прийняти як істину в останній інстанції доктрину про «триєдину російську націю».

Ніяких концептуальних змін щодо оцінки національних відносин читач не виявить і в тих місцях Вступу О.А. Данилова, де мова йде про революцію і громадянську війну 1917-1920 рр. Тут знову використовується поняття «Росія», причому її географічні межі співпадають з кордонами колишньої імперії. Автор оперує поняттями Велика російська революція і Громадянська війна (з великої букви). Про особливості подій в національних регіонах у ці роки не говориться ні слова. У Вступі-концепції не згадується, зокрема, про те, що у ці роки народи колишньої Російської імперії, у т. ч. український народ, піднялися на свої, національні революції, створили власні держави і що із зброєю в руках відстоювали власний суверенітет, своє природне право на незалежне існування. Уявлення О.А. Данилова про події в національних регіонах колишньої імперії в 1917-1920 рр. сформульовані у такій формі: «Центробежные тенденции национальных регионов развивались по нарастающей после февраля 1917 г. Но если до октября 1917 г. это было дистанцирование от нараставшего в России хаоса и безвластия, то после прихода большевиков возобладал сецессионизм - отпадение от некогда единого государства и конституировани собственнной национальной государственнности» [15, с.156]. Автори чітко демонструють свою проімперську позицію: те, що для українців, та інших пригноблених народів імперії - національно- визвольний рух, для них - «центробежные тенденции» и «сецессионизм».

Якщо читач спробує виявити в