Додатковий матеріал для характеристики поглядів О.А. Данилова і його співавторів на події в Україні в 1917-1920 рр. дає експертна доповідь «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран.». З тексту доповіді можна зробити висновок, що експерти переконані, що в ці роки в Україні і Росії відбувався спільний історичний процес і ніяких істотних особливостей на їх територіях не спостерігалося. Відкидається і оголошується фальсифікацією все, що не вписується в цю концепцію. Зокрема, називається міфом підтверджений багатьма дослідниками факт масової підтримки Центральної Ради і перемоги українських національних партій на виборах до Всеросійських установчих зборів [17, с.139]. Політика Тимчасового уряду, пишуть експерти, ґрунтувалася на принципі «народного суверенитета и преемственности права», а вся діяльність Центральної Ради оголошується деструктивною, спрямованою «на дезинтеграцию России» [17, с.145]. Будь-яка інформація про українські етнічні межі в 1917-1918 рр., якщо вони виходять за межі кордонів сучасної України, оголошується спробою «навязать ученикам мысль о «территориальных потерях» Украины» [17, с. 141-142]. Політика українських національних урядів засуджується, а діяльність Тимчасового уряду, «червоних» і «білих» описується з розумінням і навіть симпатією. Експерти не знаходять жодного аргументу для виправдання дій представників українського визвольного руху. Все, що зв'язано з їх діяльністю, зі спробами створити власну державу і захистити її, засуджується, оголошується авантюризмом або антиросійськими інтригами.

Нам невідомо, яке трактування подій в Україні 1917-1920 рр. в українських підручниках автори експертної доповіді схвалили б. Але, судячи з усього, їх задовольнив би підхід, який продемонстрували автори білоруських підручників. Ці книги, як відомо, російські експерти не звинувачують ні в націоналізмі, ні в антиросійській спрямованості.

Суть цього підходу, за оцінкою російських експертів, полягає у наступному:

«БССр (Білоруська соціалістична радянська республіка. - Авт.) понимается в качестве основной формы национально-государственного образования белорусов, предпосылка возникновения в будущем республики Беларусь. Октябрьская революция в целом трактуется положительно, но коммунистическая идеология почти не разбирается»;

«БНР (Білоруська Народна Республіка. - Авт.), чья традиция особенно важна для белорусского национализма, трактуется как неудачная форма государственности. Подчеркивается, что ее провозглашение напоминало акт политического авантюризма и не было массово поддержано белорусским народом» [17, с.109].

Такий підхід до подій національної революції визначає й оцінку російськими експертами ключових процесів історії України радянського періоду, зокрема, повне вилучення з контексту новітньої української історії національно-визвольної боротьби.

І справді, якщо ніякого конструктиву в діяльності українських націоналістів не було раніше, то звідки він міг з'явитися, наприклад, на початку 20-х років ХХ ст., коли відбувалося оформлення СРСР?

Як зазначалося вище, в експертній доповіді російські історики часто дають поради українським колегам. Порадили вони і як писати в українських підручниках про утворення СРСР: замість того, щоб культивувати міф «о СРСР как о тоталитарной «империи», ведущей политику «русификации», слід зосередитися на виченні «роли УССР как учредителя СРСР» і при цьому «не снимать вопрос о насильственной украинизации 1920 - начала 1930-х гг.» [17, с.197].

Тоталітарний характер політичного режиму в СРСР автори підручників для 11 класу і Книг для вчителя не визнають. Вони прямо оголосили про відмову «от концепции тоталитаризма, как объясняющей события в СССР 1930-х и последующих годов» [13, с.5; 15, с.5]. Це дуже дивно, адже в темі «Формирование мобилизационной политической системы» підручника для 11 класу учням пропонується розгорнуте пояснення політичного ладу СРСР, яке чітко вписується в рамки тоталітарної моделі: 1) «партократична держава», єдина, строго централізована правляча партія - ВКП(б), республіканські організації якої, у т. ч. КП(б)У, мали статус обласних, і не більше; 2) Сталін - вождь («главный носитель государственной власти»); 3) «единая идеология, обязательная для всех граждан СРСР система взглядов»- марксизм-ленінізм; 4) масові репресії, як державна політика і т. д. [15, с.185,254-256].

Коли заходить мова про ««насильницьку українізацію» представників російського народу в 20-ті рр. ХХ ст. (це - після Валуївських циркулярів і Емського указу ХІХ ст., Столипінських заборон 1910 р., більшовицької антиукраїнської політики 1917-1919 рр. і багато чого такого, що не впишеш і на сторінці тексту), то згадуєш колоритну тьотю Мотю з «Мини Мазайла» Миколи Куліша з її майже хрестоматійним: «. Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Теза про «насильницьку українізацію» на чолі із сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем - це щось зі сфери політичної фантастики. Як, до речі, і твердження про якусь особливу роль України у створенні СРСР. Невже російські експерти справді вважають що УСРР, яка централізовано управлялася через партійно-державний і фінансово-господарський апарат з Москви, могла проводити якусь «особливу», відмінну від московського центру, національну політику?

Досить складне завдання постало перед російськими експертами, коли вони приступили до аналізу висвітлення в українських підручниках національно-визвольної боротьби в Західній Україні в перші післявоєнні роки. Ця боротьба мала масовий характер і глибоко