подіях громадянської війни українські фрагменти, то він буде розчарований: в розділі матеріал викладений таким чином, що образ України навіть на своїй власній території майже не проглядається, уявлення про неї спотворені, її власне ім'я не згадується. Зокрема, говорячи про південний регіон України в розпал громадянської війни (1919 р.), автори використовують терміни «Новороссия» або «европейский юг России» [15, с.178,186,187]. Нагадаємо, що на цей час вже існувала Українська СРР, до складу якої входили сучасні південні області, що, природно, визнавало більшовицьке керівництво Росії.
Додатковий матеріал для характеристики поглядів О.А. Данилова і його співавторів на події в Україні в 1917-1920 рр. дає експертна доповідь «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран.». З тексту доповіді можна зробити висновок, що експерти переконані, що в ці роки в Україні і Росії відбувався спільний історичний процес і ніяких істотних особливостей на їх територіях не спостерігалося. Відкидається і оголошується фальсифікацією все, що не вписується в цю концепцію. Зокрема, називається міфом підтверджений багатьма дослідниками факт масової підтримки Центральної Ради і перемоги українських національних партій на виборах до Всеросійських установчих зборів [17, с.139]. Політика Тимчасового уряду, пишуть експерти, ґрунтувалася на принципі «народного суверенитета и преемственности права», а вся діяльність Центральної Ради оголошується деструктивною, спрямованою «на дезинтеграцию России» [17, с.145]. Будь-яка інформація про українські етнічні межі в 1917-1918 рр., якщо вони виходять за межі кордонів сучасної України, оголошується спробою «навязать ученикам мысль о «территориальных потерях» Украины» [17, с. 141-142]. Політика українських національних урядів засуджується, а діяльність Тимчасового уряду, «червоних» і «білих» описується з розумінням і навіть симпатією. Експерти не знаходять жодного аргументу для виправдання дій представників українського визвольного руху. Все, що зв'язано з їх діяльністю, зі спробами створити власну державу і захистити її, засуджується, оголошується авантюризмом або антиросійськими інтригами.
Нам невідомо, яке трактування подій в Україні 1917-1920 рр. в українських підручниках автори експертної доповіді схвалили б. Але, судячи з усього, їх задовольнив би підхід, який продемонстрували автори білоруських підручників. Ці книги, як відомо, російські експерти не звинувачують ні в націоналізмі, ні в антиросійській спрямованості.
Суть цього підходу, за оцінкою російських експертів, полягає у наступному:
«БССр (Білоруська соціалістична радянська республіка. - Авт.) понимается в качестве основной формы национально-государственного образования белорусов, предпосылка возникновения в будущем республики Беларусь. Октябрьская революция в целом трактуется положительно, но коммунистическая идеология почти не разбирается»;
«БНР (Білоруська Народна Республіка. - Авт.), чья традиция особенно важна для белорусского национализма, трактуется как неудачная форма государственности. Подчеркивается, что ее провозглашение напоминало акт политического авантюризма и не было массово поддержано белорусским народом» [17, с.109].
Такий підхід до подій національної революції визначає й оцінку російськими експертами ключових процесів історії України радянського періоду, зокрема, повне вилучення з контексту новітньої української історії національно-визвольної боротьби.
І справді, якщо ніякого конструктиву в діяльності українських націоналістів не було раніше, то звідки він міг з'явитися, наприклад, на початку 20-х років ХХ ст., коли відбувалося оформлення СРСР?
Як зазначалося вище, в експертній доповіді російські історики часто дають поради українським колегам. Порадили вони і як писати в українських підручниках про утворення СРСР: замість того, щоб культивувати міф «о СРСР как о тоталитарной «империи», ведущей политику «русификации», слід зосередитися на виченні «роли УССР как учредителя СРСР» і при цьому «не снимать вопрос о насильственной украинизации 1920 - начала 1930-х гг.» [17, с.197].
Тоталітарний характер політичного режиму в СРСР автори підручників для 11 класу і Книг для вчителя не визнають. Вони прямо оголосили про відмову «от концепции тоталитаризма, как объясняющей события в СССР 1930-х и последующих годов» [13, с.5; 15, с.5]. Це дуже дивно, адже в темі «Формирование мобилизационной политической системы» підручника для 11 класу учням пропонується розгорнуте пояснення політичного ладу СРСР, яке чітко вписується в рамки тоталітарної моделі: 1) «партократична держава», єдина, строго централізована правляча партія - ВКП(б), республіканські організації якої, у т. ч. КП(б)У, мали статус обласних, і не більше; 2) Сталін - вождь («главный носитель государственной власти»); 3) «единая идеология, обязательная для всех граждан СРСР система взглядов»- марксизм-ленінізм; 4) масові репресії, як державна політика і т. д. [15, с.185,254-256].
Коли заходить мова про ««насильницьку українізацію» представників російського народу в 20-ті рр. ХХ ст. (це - після Валуївських циркулярів і Емського указу ХІХ ст., Столипінських заборон 1910 р., більшовицької антиукраїнської політики 1917-1919 рр. і багато чого такого, що не впишеш і на сторінці тексту), то згадуєш колоритну тьотю Мотю з «Мини Мазайла» Миколи Куліша з її майже хрестоматійним: «. Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Теза про «насильницьку українізацію» на чолі із сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем - це щось зі сфери політичної фантастики. Як, до речі, і твердження про якусь особливу роль України у створенні СРСР. Невже російські експерти справді вважають що УСРР, яка централізовано управлялася через партійно-державний і фінансово-господарський апарат з Москви, могла проводити якусь «особливу», відмінну від московського центру, національну політику?
Досить складне завдання постало перед російськими експертами, коли вони приступили до аналізу висвітлення в українських підручниках національно-визвольної боротьби в Західній Україні в перші післявоєнні роки. Ця боротьба мала масовий характер і глибоко
