Австро-Угорщини в роки Першої світової війни не виокремлювався. В роботах присвячених зовнішній політиці Центральних держав, як правило, говорилося про Україну в цілому. В той же час зовнішньополітичні проекти противників Росії у Світовій війні були пов'язані саме з Причорномор'ям, Кримом і Донбасом. Ця обставина актуалізує питання про місце південноукраїнського регіону в сфері зовнішньополітичних інтересів Австро-Угорщини, Німеччини та їх союзників у Першій світовій війні.
Німеччина напередодні Першої світової війни не мала офіційної урядової політики щодо України. До 1914 р. офіційний Берлін визнавав принцип неподільності Росії, а Україну в політичному та економічному плані розглядав тільки як частину імперії і не акцентував увагу на особливостях її національного складу.
Але вже у перші тижні війни політичне керівництво Німеччини почало розробку плану повоєнного облаштування світу, що ґрунтувався на корекціях європейських кордонів та перерозподілі колоніальних володінь країн-учасниць ворожої коаліції. На сході Європи Німеччина ставила собі за мету досягти територіальних надбань за рахунок Російської імперії.
В цей час в Німеччині та Австро-Угорщині вже можна було ознайомитися з матеріалами щодо етнічного складу українських земель, кількості українців та представників інших національних груп на цих землях. Ці дані містилися в публікаціях демографічних переписів, що проводилися в Австро-Угорщині і Росії в другій половині ХІХ ст. Зокрема, Перший загальний перепис в Російській імперії відбувся тільки в 1897 р. Його результати щодо чисельності населення імперії, що визнавало рідною мовою "малоросійську" та території, заселеної українцями, були опубліковані та обговорювалися на сторінках періодичних видань.
Матеріали цих переписів активно опрацьовували в довоєнні роки українські і російські демографи, історики, географи та етнографи. їх наукові доробки ставали відомі широкому загалу.
Одним з засновників української політичної, соціально-економічної та демографічної географії був С. Рудницький. Його особлива заслуга полягає у тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю. С. Рудницький - автор праць "Коротка географія України" (1910-1914 рр.), "Україна: земля і народ" (1916 р.), "Україна - наш рідний край" (1917 р.) та ін.
Видатний український історик та географ В. Ґеринович працював в багатьох напрямках географії. Одним із центральних питань в працях В. Ґериновича було визначення української етнічної території. Цим він займався із самих початків своєї наукової діяльності. Він опублікував декілька статей, присвячених українським етнографічним кордонам. Серед них у 1915 р. - "Західна границя української етнографічної території". Як зазначав В. Ґеринович: "Етнографічні межі мають бути політичними" [5, с.1]. Пізніше побачили світ інші праці автора, зокрема: "Населення на захід від Буга" (1917), "До Западної української етнографічної границі" (1917) та ін.
Визначаючи українську етнографічну границю, В. Ґеринович керувався принципом етнічності, який базувався на визначенні процентного складу заселених територій, та історичності, за допомогою якого доводив їхню приналежність до України на підставі історичної літератури та етнографічного матеріалу.
Південноукраїнський регіон, який російський уряд вважав "Новоросією", був включений С. Рудницьким і В. Ґериновичем (як і українськими наддніпрянськими дослідниками, діячами українських національних партій, освіченою частиною українського суспільства взагалі) до українських етнографічних кордонів.
Безумовно результати досліджень українських географів та матеріали переписів населення як західноукраїнських земель так і Наддніпрянщини впливали на свідомість не тільки пересічного читача, а і змінювали ставлення урядових кіл Троїстого союзу до "українського питання". Можна говорити в певній мірі про "революцію сприйняття" в Європі щодо України, яка почалася ще до Першої світової війни і розгорнулася в її ході, коли у пресі європейських країн були надруковані карти України, інформація про її історію, чисельність і склад населення, про національно-визвольну боротьбу українського народу.
Як зазначає американський дослідник А. Андерсон, географічні карти, як і публікації переписів населення, на основі яких вони складені, здатні справляти величезний вплив на формування свідомості суспільства. Вони підштовхують своїх творців і споживачів до політики з революційними наслідками [6, с.214-215]. Створена на підставі даних демографічного перепису карта, яка є науковою абстракцією, моделлю реальності, репрезентує те, що існує в дійсності. Але замість того, щоб тільки репрезентувати, вона може стати моделлю і водночас стимулом конкретизації життєвих реалій. У результаті карта може обумовити як урядові, зокрема дипломатичні дії, так і військові операції.
Ця теза А. Андерсона здобула підтвердження на прикладі України, зокрема, її південноукраїнського регіону. Поява на картах південних губерній, які раніше сприймалися як Новоросія, в межах українських етнічних кордонів, а потім у складі уНр та Української Держави сприяла формуванню в уяві європейської спільноти образу України як національно-територіального масиву, що включав у себе і південний регіон.
Отже, коли про феномен "Україна" заговорили на рівні політиків, публіцистів та урядовців, це відбивало життєві реалії - стало результатом як українського визвольного руху, так і культурних та наукових досягнень українців.
Вже на початку війни, 11 серпня 1914 р. кайзер Вільгельм ІІ підписав документ, у якому зазначалося: "Підтримка інсургенційних рухів не тільки в Польщі, але і в Україні (розрядка наша. - Г.Т.) є для нас вельми важливою з кількох точок зору, а саме: як засіб боротьби проти Росії, бо в випадку сприятливого завершення війни доцільним буде утворення кількох буферних держав між Росією й Австро-Угорщиною з метою послаблення тиску російського колоса на Західну Європу й максимального