Поява цього документа не була випадковою: напередодні Першої світової війни у Німеччині сформувався ряд науково-дослідних і політичних центрів, що намагалися корегувати урядову політику щодо Східної Європи взагалі і України зокрема. Найвпливовішими серед них були Пангерманський Союз і журналістсько-академічна група "Серединна Європа" (нім. - Mittteleuropa) [7, с.106]. Пангерманісти ставили за мету розгромити Росію і відсунути її кордони далеко на Схід. Представники групи "Серединна Європа" виступали за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Кінцевою метою було створення на території між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним і Чорним морями "спільного економічного, культурного та правового простору", що охопив би народи, які там проживали. Україна уявлялася як територія, до складу якої входив і причорноморський і приазовський степ [7, с.106-107].

Отже, німецькими політичними теоретиками ще до початку війни ставилося питання про утворення конгломерату центрально-східноєвропейських держав під егідою Берліна. Метою даного утворення мало стати забезпечення економічного простору Німеччини в умовах англо-франко-російської монополії на колоніальні володіння. Проте оскільки народно-господарський комплекс Німеччини на той час орієнтувався саме на заморські території, ця ідея не отримала належної підтримки серед німецьких політиків. Початок Першої світової війни активізував інтерес до плану політичної та економічної консолідації центрально- східноєвропейського простору, включно з українськими землями, враховуючи їх географічне положення, економічний, людський, а в перспективі і військовий потенціал.

При визначенні своєї політики на Сході уряд Німеччини керувався наступними чинниками: необхідністю захисту від російської військової загрози; встановлення контролю над Балканами та Північним Причорномор'ям шляхом побудови системи залежних держав; забезпечення географічного контакту з Кавказом та Закавказзям з метою встановлення контролю над Середнім Сходом та Індостаном, на володінні якими базувалася британська могутність та ін. [8, с.34-35].

Це сприяло формуванні в Німеччині впливової школи публіцистів і геополітиків, які наголошували на великому економічному значенні України. У своїх творах вони зверталися і до південноукраїнського регіону, підкреслюючи як його важливість для Росії, так і необхідність відірвати його від імперії. У книзі "Мета Росії" і А. Шмідт писав: "Тільки з втратою України - житниці, рудної й вугільної бази Росії, остання була б знищена вщент". Як бачимо, йшлося про Південь, який вважався частиною української території.

Авторитетний йенський філософ Р. Ойкен у статті, опублікованій в кінці 1914 р. зазначав, що в Німеччині мало що знають про Україну, її історію. Це і спричинило недостатню увагу до важливого "українського питання". Р. Ойкен постійно вимагав від німецької преси присвячувати більше уваги Україні та її стратегічному значенні. Щодо політичних наслідків здобуття Україною незалежності він писав: "Те, що це плем'я прагне більше, ніж просто літературної діяльності, а хоче здобути національну та політичну самостійність, ми, як супротивники Росії, можемо вітати лише зі щирою радістю. Навіть після успішного для нас завершення війни величезна російська імперія становитиме велику небезпеку для Центральної Європи своєю напівазіатською, все нівелюючою вдачею та своїми нечуваними розмірами, якщо не вдасться звільнити підкорені нею на Заході народи, зробити їх самостійними і якимось чином пов'язати з Центральною Європою; в цьому плані доля цих народів може бути вирішальною для долі Європи. Але жоден з цих народів не має змоги так ослабити Росію як український з його 30 мільйонами жителів та територією, що простягається до самого Чорного моря. З його звільненням ситуація на Сході змінилася б зовсім [9, с.120]. На думку Р. Ойкена, Росія являє собою небезпеку не тільки для Німеччини, вона загрожує європейській цивілізації та культурі взагалі. "Ця московщина не терпить біля себе нічого самостійного, вона нівелююче та гнітюче впливала на Фінляндію, на німецькі прибалтійські провінції, на Польщу, на Україну, чинила справжні звірства проти євреїв" [9, с.120].

Ця публіцистика створила необхідні ідеологічні передумови для того, щоб в 1917 році німецькі політичні кола та широкий загал більш-менш адекватно сприйняли Українську національну революцію.

В той же час, хоча в перші роки війни українське питання й займало важливе місце в німецькій пресі, - в воєнних та політичних колах Німеччини не відбулося суттєвих змін у політиці щодо України. Уряд Німеччини і генеральний штаб армії протягом перших двох років війни (1914-1915) прагнули укласти з Російською імперією сепаратний мир, оскільки війна на два фронти була непосильним тягарем для країни.

Восени 1915 р. в Берліні зрозуміли, що Росія найближчим часом на сепаратний мир не піде. Саме тоді намітився дрейф Австро-Угорщини до підписання сепаратного миру з Росією. У цій ситуації німецькі урядовці почали активно інспірувати публікації з "українського питання", які яскраво змальовували національні утиски неросійських народностей в імперії, натякаючи на перспективу створення Української держави [10, с.34]. Почалася фінансова підтримка Союзу визволення України (СВУ), хоча німецькі дотації на діяльність СВУ були невеликими. На 1917 р. вони становили декілька сотень тисяч марок, того часу як на підтримку російської соціал-демократії Берлін надавав мільйони [11, с.14-16].

Напередодні війни поряд з німецькими формувалися і австрійські ідеї створення "Серединної Європи". Загалом ці ідеї стали складовою частиною зовнішньополітичних концепцій нового оформлення Австро- Угорщини зокрема і Європи загалом після закінчення війни. Особливо активно над її розробкою працювали австрійські політики, письменники, публіцисти, історики та економісти. Середнинноєвропейські ідеї представників австрійської суспільно-політичної думки стосувалися також і долі