Делегація СВУ в Туреччині мала конкретне завдання - підготувати умови для створення українського військового з'єднання, висадка якого разом із турецькими військами планувалася на Кубані або в Північному Причорномор'ї в районі Одеси. Передбачалося, що український підрозділ (у складі 500 українців - 400 легіонерів з корпусу Українських січових стрільців і 100 наддніпрянських українців, які мали б бути обрані з полонених) за підтримки значних турецьких сил спробує збудити на Півдні України національно- визвольний рух місцевого населення проти царської Росії й організувати повстання на Чорноморському флоті і вивести його з-під підпорядкування російського командування [16, с.123; 17, с.182]. СВУ зробив ставку на Чорноморський флот, добре пам'ятаючи, якого розмаху набуло повстання в революційному 1905 році в Одесі та Севастополі. Після поразки повстання частина потьомкінців стала політичними емігрантами, а решта таємно повернулася в Україну й брала активну участь в українському національному русі. На думку діячів СВУ, у роки Першої світової війни були всі шанси сподіватися на активну участь флоту в новому повстанні. Українські соціалісти, роблячи ставку в своїй пропаганді на аграрне питання, сподівалися підняти на повстання і селянство України. Про високий революційний потенціал українського селянства також яскраво свідчили революційні події 1905-1907 рр. в Україні.

Для реалізації цієї мети було створено спеціальний німецько-турецький комітет. Після тривалого обговорення урядовці зупинилися на плані дій, суть якого полягала у організації під прикриттям флоту десантування на Одесу або інші міста Чорноморського узбережжя.

За даними Департаменту поліції Росії в Одесі проводилася активна робота по підготовці ґрунту для успішного завершення запланованих акцій: у великій кількості з-за кордону надходила нелегальна література СВУ, яка потім розходилася по всьому Півдню; до Одеси була нелегально перевезена велика партія динаміту. Поліція вбачала зв'язок цих акцій з запланованим турецьким десантом [18, арк.172].

Протягом жовтня 1914 р. в австрійському та німецькому міністерствах закордонних справ, генеральних штабах обох армій ретельно обговорювалися всі військово-політичні аспекти турецько-української акції, що поступово набирала більш чітких і конкретних рис. Враховуючи те, що Туреччина ще не воювала з Росією (війна почалася в листопаді 1914 р.), українських учасників десанту планувалося перевезти залізницею через Румунію до Константинополя в цивільному одязі партіями по 25 осіб і вже в Туреччині видати обмундирування та зброю [15, с.7].

Виходячи з реального співвідношення сил на російсько-турецькому фронті, де на сухопутному і морському театрах воєнних дій ініціатива поступово переходила до російських військ, а також враховуючи антитурецькі настрої більшості населення України та Кубані, шанси на успішне здійснення цієї операції були мінімальними.

До того ж виникли й інші труднощі. Знайти 400 австро-українських легіонерів було не дуже важко. Однак намагання членів СВУ загітувати 100 військовополонених-наддніпрянців, які бажали б взяти участь у запланованій акції, у Фрайштадському та інших таборах, в 1914 р. не дали очікуваних результатів. На 1 грудня 1914 р. лише декілька військовополонених - добровольців виявили готовність взяти участь у десантній операції [15, с.8].

Незважаючи на ці ускладнення, австрійський уряд вирішив офіційно звернутися до турецького уряду в справі проведення спільної турецько-української операції. Однак у листопаді 1914 р. турецька сторона заявила про відмову від проведення цієї операції.

Наприкінці 1914 р. в умовах несприятливого для держав Центральних держав перебігу воєнних дій на Східному фронті Відень розірвав стосунки із СВУ. Цьому сприяла поряд з низкою інших чинників соціалістична заангажованість українського еміграційного руху. Однією з причин розриву стала низька ефективність роботи структур Союзу Визволення України. Так, Союз вимагав від Відня 1 млн австрійських крон для організації військових акцій на Півдні України та Кубані. У зв'язку з цим шеф розвідки Генерального штабу австро-угорської армії полковник Гранилович поставив під сумнів не тільки доцільність таких заходів, а й перспективність "української акції" взагалі, оскільки польський рух, на противагу українському, діяв на той час набагато ефективніше й без серйозних віденських дотацій [14, с.19]. У результаті СВУ був змушений залишити територію Австро-Угорщини.

На фоні австрійського охолодження і Берлін не міг собі дозволити співпрацю з СВУ на попередньому рівні та припинив офіційні стосунки на рівні МЗС. МЗС Австро-Угорщини довело до відома проводу СВУ спільне айстро-угорсько-німецьке рішення щодо подальших стосунків із Союзом: ".На знак своєї симпатії до прагнень Спілки Визволення України та з метою сприяння облаштування її за кордоном та продовженню її діяльності обидва уряди надають, по 100 000 крон й застерігають за собою право відновити стосунки зі СВУ за більш сприятливих обставин" [4, с.26-27]. Всі подальші спроби СВУ відновити контакти з Австро- Угорщиною на рівні МЗС були марними.

Проте інтерес в австрійських і німецьких урядових колах до "українського питання" не згасав. У листопаді 1915 р. німецька зовнішньополітична служба запевнила Відень у серйозності своїх українських зацікавлень: "... Німецький канцлер заявив нещодавно у рейхстазі, що Німеччина й надалі залишатиметься оплотом миру та свободи великих та малих націй (розрядка наша - Г.Т.). Це висловлення можна вважати підґрунтям, на якому будується наша постава щодо України, чиї національно-політичні прагнення та національно-історичні права добре відомі німецькому імперському урядові. Німецький імперський уряд ставиться прихильно до можливого постання самостійної української держави" [4, с.29].

Таким чином, Південна Україна стала важливим об'єктом у