активно виявляє свої організаторські здібності в якості учасника та засновника кількох літературних об'єднань. Він не втрачає зв'язків із західноукраїнськими літераторами, зокрема його твори друкуються в журналі "Нова культура" - легальному органі Української соціал-демократичної партії (насправді ЦК КПЗУ) [8]. Після того як в Харкові у 1923 р. постала "Гарт" - Спілка пролетарських письменників, очолена В. Елланом-Блакитним, у Москві група однодумців зголосилася утворити філію цієї спілки. У складі неї був і В. Гадзінський. За статутом, це було об'єднання письменників, "котрі стремлять до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчості, поширення комуністичної ідеології та переборювання буржуазної, міщанської, власницької ідеології" [9]. Розпорошеність членів спілки по українських, й не тільки, містах призводить В. Гадзінського до висновку, що "основною причиною організаційної нестійкості "Гарту" є його ідеологічні хитання" [10, с.375]. Розходження у поглядах членів "Гарту", насамперед, щодо надмірної акцентуації на масовість та творення "пролетарської літератури", призвели до розколу організації. Показовим є факт, що філії об'єднання продовжували свою діяльність навіть після розпаду організації (1925).
Завдячуючи московському досліднику В.Крикуненку, маємо відомості щодо громадської діяльності В. Гадзінського у Москві. Так, згодом з московського гартованського активу сформувалося ядро всеросійської організації українських письменників "Село і Місто" ("Сім"). Декларувалося, що це "союз українських пролетарських та селянських письменників РСФРР", до членів об'єднання потрапили українські письменники, що мешкали у Москві, на Кубані, у Сибіру. Локомотивом московської групи "СіМа" виступала трійця у складі Костя Буревія (Едвард Стріха), Григорія Коляди (Гео Коляда) і, звісно, Володимира Гадзінського. У "маніфесті-заклику" фундаторів, зокрема, читаємо: "Мусимо мати окреме видавництво письменників, як акційне видавництво-товариство, що його членами-пайщиками є ті політичні та економічні органи, ті державні та громадські установи, для яких українська література - не бублик за копійку, не стакан вина після обіду, не подушка під голову до спання. Треба мати не тільки видавництво для видавання на Україні. Згадане видавництво мусить приступити також до видання перлин української літератури так із минулого, як із сучасного чужими мовами в інших країнах. Це питання введення української літератури на міжнародний ринок" [11].
Вже у 1925 р. у Москві вони створюють українське книжкове видавництво "СіМ", що у перші місяці свого існування видало 15 назв книг українських письменників, як класиків, так і сучасників. У ньому, до речі, окремою книгою вийшла поема й самого В. Гадзінського "Заклик Червоного Ренесансу". В умовах непу видавництво спромоглося видати за редакцією В. Гадзінського й Костя Буревія 45-тисячним тиражем "Повне зібрання творів Т.Шевченка" у 2-х томах українською мовою в художньому оформленні видатного українського художника Анатолія Петрицького. Одночасно почалося видання серії "Бібліотеки українських письменників в російських перекладах". Того ж року тут починає друкуватися літературно-художній журнал "Нео-Ліф". Цікаво, що "СіМ" долучав до літературної практики якнайширші маси україномовних письменників та поетів РСФРР, не обмежуючись тільки московським колом [12]. З одного боку, це не дозволяло повністю асимілюватися українцям в російськомовному поглинаючому середовищі. Однак, з іншого - це викликало низку нарікань від митців материкової України, які вважали практику "СіМа" ганебним "масовізмом", називали це "культурно-просвітницькою діяльністю", а не об'єднанням митців.
Як публіцист В. Гадзінський виявив себе під час літературної дискусії 1925-1928 рр. низкою статей у газетах та журналах. Вочевидь, саме вони зібрані у його збірку "На безкровному фронті. Зауваження до літдискусії", зміст якої, на жаль, автору невідомий. Припускаємо, що В. Гадзінський намагався аргументувати корисність практики "СіМу" в умовах РСФРР.
Можемо констатувати, що середина 1920-х рр. виявилася напрочуд активною для В. Гадзінського у плані переміщень й організаційної належності. Як стверджує Г. Герасимова, з 1925 р. він вже був викладачем одного з одеських вишів й членом об'єднання письменників "Західна Україна". Зауважимо, що практика літературного життя тих років не передбачала обов'язкового виходу з однієї організації в разі приєднання до іншої. Можливо, певний час В. Гадзінському вдавалося поєднувати "СіМ" та "Західну Україну". З іншого боку, Західна Україна - як місце становлення особистості митця, не могла не вабити його до себе. До одеського періоду життя літератора належить видання поетичної збірки "Не-абстракти" (1927), фантастичної повісті "Кінець" (1927), збірки статей і рецензій "Фрагменти стихії" (1927). Він продовжує займатися літературознавчою діяльністю, зокрема, упорядковує до друку збірку творів Г. Михайличенка й пише біографічний нарис стосовно життя письменника (1929) [13].
На середину 1920-х рр. літературне життя в Одесі вирувало, причому не тільки стараннями російськомовних літераторів. У місті діяли літоб'єднання "Гарт", "Плуг", "Перевал", "Молода гвардія", "Потоки Жовтня" і об'єднання при Центральній робітничій бібліотеці. На літературних вечорах, що відбувалися там (щотижня по визначених для кожного об'єднання днях), письменники читали свої доробки, потім влаштовувалося їх обговорення. Мали право прочитати щось своє і початківці. Для публікації творів місцеві автори використовували газети "Червоний степ" [14] та "Чорноморська комуна", а також одеські журнали "Шквал" та "Металеві дні" [15]. Літературний часопис "Блиски" виходив в Одесі у 1928-1929 рр., останній містив приклади творчості В. Гадзінського [9].
Саме в умовах активного українського провінційного літературного руху В.Гадзінський вдається до аналізу стану українського письменства. Талановитий публіцист, він адресує результат своїх роздумів не будь-кому, а тодішньому генеральному секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу. Лист чітко позначений