датою - 20.01.1927 р. і місцем - Одеса. Під заголовком "Кілька слів до сучасного стану літугруповань на Україні" автор листа розмірковує над ситуацією, що склалася в літературному середовищі України. Зокрема, здійснює спробу покритикувати публікації в офіційних періодичних виданнях, що з'явилися відносно найпопулярнішого на той час письменницького об'єднання - Вільної академії пролетарської літератури (Вапліте) та її беззаперечних лідерів, "трьох мушкетерів" М. Хвильового, М. Ялового та О. Досвітнього. В. Гадзінський наголошує на тому, що "ухили хвильовизму Вапліте роздмухано до нечуваних розмірів. Замість однією рукою вибити їх, а другою по-батьківськи, по-товариськи (бо в них і зараз є ще партбілети) повести на "Путь праведних": зроблено з них просто зрадників і контрреволюціонерів, про що їх освідомлено при допомозі услужливих в такій ситуації нових людей, і таких зміновіхівських фігур, що до тактики й підходу як В. Коряк" [4, арк.48].
Чому В. Гадзінський так переймається долею далеких від нього харківських літераторів? Справа у тому, що, починаючи з другої половини 1925 р., за надзвичайно активної підтримки з середини ЦК КП(б)У, в УСРР здійснюється спроба створити єдину літературну організацію пролетарського спрямування, щось на зразок "літературного центру" [16, арк.26]. Спочатку подібна місія покладалася на "Гарт", після того, як він наказав довго жити, ця функція відійшла до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). В. Гадзінський переконаний, що "Без "Вапліте" ніяка федерація на Україні не можлива. Без груп "Авангарду", провінціяльних - вона чепуха!" [4, арк.50]. Що ж до методів, які використовувало керівництво ВУСПП для свого утвердження, то вони не задовольняли В. Гадзінського. Він з обуренням пише: "ВУСПП не охопив провінції, не рушив її зі сну. Послав для неї протоколи засідань секретаріату, нерегулярно і не цікавиться нею. Що там - провінція. Ми ось - генерали. І скінчилося тим, що ВУСПП у Києві авторитету не має, в Дніпропетровську - не має, ну - і де ж? В Харкові? В столиці десять раз більше цікавляться "Новою генерацією", "Вапліте"!" [4, арк.50]. Надзвичайно зухвалим виглядає висновок автора, якщо згадати кому адресовано листа: "Авторитет ВУСПП поки що держиться тим, що письменники хотять бути найближче до КП(б)У і поки що мандат на це ВУСПП має!" [4, арк.51].
У підсумкових реченнях листа витриманий партієць В. Гадзінський таки віддає шану і комуністичній партії, і її українському очільникові, оскільки збивається наприкінці на явно офіціозний заклик. "Політика нещадної єдності в цілій партії вимагає єдності між собою в літературі - її партійного авангарду. І тоді зламають голови і Зерови, і Могилянські, і Донцови, і Маланюки, не буде ухилів Хвильового, Коряка, Гадзінського і т.д. Словом зможемо приступити до соціалістичного будівництва в українській літературі" [4, арк.53].
Зауважимо з приводу факту наявності подібного роду листів в архівних установах - це поодинокі випадки. Й щасливий той дослідник, який натрапив на таку перлину! Можемо засвідчити, що настрої переважної більшості тодішніх літераторів збігалися з думками В. Гадзінського, однак мало хто спромігся на втілення подібних настроїв на папері, й тільки одиниці - на те, щоб виголосити свої думки партійному керівництву. Історія згодом продемонструвала неспроможність одиниць переламати чітко обраний партійний курс. Розмаїття літературних об'єднань і течій було уніфіковано вже 6 червня 1932 р. в будинку літератури ім. В. Блакитного, коли було обрано оргкомітет Спілки письменників України - праобраз літературного "міністерства". Однак, подальші справи цього об'єднання вочевидь не встигли потурбувати В. Гадзінського, який 11 серпня того ж року помер в Одесі.
Таким чином, можемо стверджувати, що постать В. Гадзінського несправедливо забута сучасними дослідниками, як істориками, так і філологами. Його особистість привертає до себе увагу через активну громадянську позицію, яку тримав літератор протягом останніх 20 років свого життя. Сформувавшись світоглядно у західноукраїнському середовищі, пройшовши вишкіл легіону Українських січових стрільців та УГА, він пристав до ВКП(б), сподіваючись на втілення нею до життя соціальних та національних ідеалів. Жорстка практика 1920-х рр., яку він відчув власною персоною, перебуваючи спочатку у Москві, а з 1925 р. в Одесі, змусила його протестувати проти політики цієї партії у доволі оригінальний спосіб - через лист до генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича. Завдячуючи творчості й діяльності літераторів на кшталт В. Гадзінського на межі 1920-30-х рр. Одеса стала третім після Харкова і Києва літературним центром України.
Наша спроба пробудити інтерес сьогодні до цієї непересічної особистості розрахована на залучення до подальшого пошуку усіх небайдужих, тих, хто переймається відновленням історичної справедливості. Тим більше, що не розв'язаними лишається низка проблем біографічного характеру. Зокрема, нами не з'ясовано родинний стан письменника, наявність у нього дітей, назва Одеського вищого навчального закладу, в якому він викладав, і його посада, коло близьких та друзів, врешті обставини смерті.
Отже, приклади не тільки існування, а й яскравої творчості україномовних митців мусять бути нагадані особливо тим сучасникам, які обстоюють тезу щодо традиційного російськомовного середовища Півдня України.
Джерела та література
Стріляний А. Без ексцесів виконавців // Український тиждень. - 2009. - №7(68).
Глобенко М. Література і терор // Визвольний шлях. - 1955. - червень; Лавріненко Ю. Побратимство великого відродження // Сучасність. - 1968. - №1; Петров В. Діячі української культури (1920-1940 рр.) - жертви