Відставання в підготовці молодих науковців частково можна пояснити тим, що після війни ще не встиг сформуватися потенціал достатньої кількості студентів та молодих викладачів з необхідним рівнем підготовки для продовження навчання в аспірантурі. Проте, це були не єдині фактори, що перешкоджали вирішенню кадрових проблем вищої школи. Справа підготовки науково-педагогічних кадрів страждала через відсутність в республіці єдиного організаційного й методичного центру, який би планував, узагальнював, контролював і керував підготовкою й розподілом викладацьких кадрів. Не було й чіткої системи атестації науково-педагогічних працівників.

Гостро стояла проблема й захисту дисертацій у визначені терміни. Справа в тім, що згідно планів подавала до захисту роботи лише невелика частка випускників аспірантури. Цікавий той факт, що найбільше захищалося дисертацій по фізико-математичним наукам, на долю яких припадало майже 80% захищених робіт. Дуже мало представлялося дисертаційних робіт з філологічних, суспільно-політичних, мистецтвознавчих наукових галузей. Зі 118 аспірантів республіки, які випустилися у 1946 р. лише 16 захистили дисертації. У ХДУ тільки один аспірант з 8 захистив дисертаційне дослідження, в ОДУ захистилися 2 з 18 аспірантів. Ще гіршою була ситуація в Київському педагогічному інституті й Харківському інституті іноземних мов, де жоден з аспірантів-випускників 1946 року не захистив дисертацію [4, с.320-321]. Жодної докторської дисертації не було захищено в стінах Дніпропетровського державного університету в період 1943-1947 рр.

Не вистачало також досвідчених наукових кадрів, які могли б керувати науковим дослідженням аспірантів. Адже робота з аспірантами вимагала насамперед від керівника глибоких знань, великого досвіду наукової та педагогічної роботи. Недостатня кількість наукових працівників у ВНЗ повоєнного періоду значно затягувала процес підготовки молодих наукових кадрів. Заслужений діяч науки та техніки УрсР Г. Петров з цього приводу писав: "Коли професор керує одночасно п'ятьма-шістьома роботами, то таке керівництво не може бути повноцінним" [9, с.37].

Начальник відділу аспірантури МВО К. Галкін звертав увагу на те, що невелика кількість дисертацій представлялася до захисту у встановлені терміни. Так, по ВНЗ міністерства вищої освіти в 1949 р. закінчили аспірантуру із захистом дисертацій 37,4%, по ВНЗ інших міністерств та відомств - 25,7% [10, с.10].

Також заважало молодим науковцям зосередити увагу над дисертаційним дослідженням надмірні педагогічні навантаження та адміністративна робота. Крім того, досить часто ВНЗ не мали можливості надати аспірантам належну матеріально-технічну базу для експериментальної та пошукової роботи [11, с.23]. Складні матеріально-технічні, соціальні-побутові умови, відсутність методологічної та наукової допомоги негативно впливали на якість поданих до захисту дисертацій, що значно зменшувало їх наукову цінність. Наприклад, у 1945 р. ВАК не затвердив 14% дисертацій на здобуття вченого ступеня доктора наук, а, з розглянутих у порядку контролю кандидатських дисертацій, 20% визнали такими, що не відповідали існуючим вимогам [12, с.3].

Однією з важливих причин низьких показників захисту дисертацій аспірантів та докторантів уважався недостатній контроль за виконанням планів дисертаційних досліджень, неувага до їх роботи з боку керівництва ВНЗ та наукових керівників. Важливим елементом наукової діяльності була критика, відсутність якої завжди призводила до негативних наслідків: "Без критики немає зросту, з'являється самовпевненість, яка може привести молодого наукового працівника до сумних результатів" - писалося на сторінках "Вестника высшей школы" [13, с.3]. Контроль за виконанням планів дисертаційних досліджень, теоретична та методологічна допомога, критика, були визнані важливими чинниками підготовки молодих наукових кадрів, відсутність яких негативно позначалася на якості та темпах розширення наукових досліджень.

Прагнення будь-яким коштом виконати завдання збільшення наукових кадрів у повоєнний період зумовило численні порушення самої процедури захисту дисертацій. "Присудження вчених ступенів та звань в інститутах проходило іноді у відсутності офіційних опонентів і кворуму на засіданнях учених рад: до захисту допускалися особи, які не закінчили аспірантську підготовку та не склали кандидатських іспитів" - такі були результати перевірок, які проводив ВАК [14, с.12]. Такі грубі порушення ставили під сумнів результати захистів, правомірність присудження наукових ступенів та наукову цінність деяких дисертаційних досліджень.

Набула гостроти проблема необхідності підвищити вимоги до захисту дисертацій. Наприклад, пропонувалося заборонити здобувачу та опоненту бути працівниками однієї установи. Науковці висловлювали доцільність допускати до захисту тільки ті дослідження, основні моменти яких були вже опубліковані окремими статтями. Формулювалися також вимоги до висновків офіційних опонентів, важливими компонентами яких визначалися теоретичне та практичне значення рецензованого дисертаційного дослідження, недоліки роботи й ступінь наукових досягнень здобувача.

В означені роки представники вищої школи жваво обговорювали можливі шляхи виконання планів зміцнення наукового-викладацького потенціалу та його оновлення. Більшість учасників обговорень вважала, що серед усього іншого необхідно звернути увагу на підготовленість осіб, які подають заяви на вступ до аспірантури [15-17]. Науково-дослідна діяльність передбачала певну професійну зрілість, досвід роботи, достатній обсяг знань, тому пропонували приймати до аспірантури людей уже зі стажем роботи, тих,хто готовий до серйозної наукової роботи.

Віце-президент Ан УРСР О.І. Білецький у звітній доповіді на Загальних зборах академії 10 квітня 1947 р. звернув увагу слухачів на деякі причини повільності підготовки молодих науковців та збільшення кількості кандидатів і докторів наук. На його думку, досить часто до аспірантури зараховувалися особи, не здатні до наукової діяльності, що було зумовлено деякими матеріально-технічними та соціально- побутовими факторами. "...Доводиться відзначити, що в персональному складі інститутів є особи, що не відповідають