УДК 94(477)

Т. В. Винарчук

СЛАВІСТИКА МІЖ РОСІЙСЬКИМ ПАНСЛАВІЗМОМ ТА БІЛЬШОВИЦЬКИМ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМОМ

У статті розглядається боротьба істориків-марксистів з дореволюційним доробком істориків-славістів.

Одним із головних завдань цієї бротьбі було насадження нових методологічних та теоретичних підходів до вивчення історичних процесів, що слугувало доповненням до більшовицької політичної доктрини та ленінсько-сталінської національної схеми.

Ключові слова: славістика, панславізм, слов'янознавство, історіографія

Декілька поколінь українських вчених впродовж ХІХ - початку ХХ ст. гідно представляли вітчизняну історичну славістику та плідною працею збагачували наукове вивчення історії та культури слов'янських народів. Результатом їх наукових пошуків став солідний історіографічний доробок, цінні публікації джерел, формування наукових славістичних центрів в Україні, розробка методологічних підходів. На жаль традиції української славістики у 20 рр. ХХ ст. перервалися під тиском більшовицької історичної науки. Варто зазначити, що більшовицька влада вимоги до славістів поставила вкрай категорично, що завершилося не тільки припиненням діяльності славістичних наукових центрів, а також, традиційно по-більшовицькі, арештами, репресіями, засланнями, розстрілами. Спробуємо зосередитись на питанні наскільки антагоністичними були розбіжності у теоретичних та методологічних підходах дореволюційних істориків- славістів та істориків-марксистів, чи можлива була між ними наукова дискусія, або компроміс, який міг би врятувати вчених від загибелі, а науку від занепаду.

Ці трагічні сторінки слов'янознавства вже стали предметом наукового зацікавлення російських та українських дослідників. Російські колеги приділили багато уваги та продовжують наукове вивчення періоду репресій та потужного ідеологічного тиску на вчених-славістів. Серед російських колег насамперед варто назвати таких відомих вчених, як А. М. Горяінов, М. Ю. Досталь, М. Робінсон [1-3; 11]. Хочемо окремо відзначити роботу російських колег, які упорядкували електронну бібліотеку та архів «Соціальна історія вітчизняної науки: ХХ століття» (режим доступу http://www.ihst.ru/projects/sohist/). Розміщені на сайті публікації, документальні матеріали, біографії репресованих вчених дають можливість уявити масштаби знищення науковців і вражають методами «наукової» дискусії радянсько-більшовицької влади.

Українській аспект репресій проти вчених-славістів в роботах російських науковців представлено в значно меншому обсязі. Глибокий науковий аналіз впливу суспільно-політичних процесів на наукову сферу України 20-30 рр. ХХ ст., визначення втрат вітчизняної науки та уточнення списку постраждалих вчених - це завдання насамперед для сучасних українських дослідників, серед яких історію вітчизняної славістики вивчають такі вчені, як О. С. Онищенко, О. Л. Паламарчук, О. Р. Чмир, В. И. Яровий, С. В. Віднянський, С. А. Копилов [4].

Радянські історики вказували на різке зменшення інтересу до славістики у період 20 - першої половини 30 рр. ХХ ст., але цілком зрозуміло, що в умовах тоталітарної влади та ідеологічного диктату вчені не мали можливості здійснити глибокий науковий аналіз всього комплексу суспільно-політичних та соціально- економічних причин спаду наукової активності у сфері славістики. На думку А. Н. Горяінова занепад радянських славістичних досліджень обумовили дві основні причини - агресивна позиція по відношенню до більшовицької влади урядів деяких сусідніх слов'янських країн та неприйняття радянським суспільством ідей панславізму [2, с.6].

Тут постає питання чому панславізм викликав таку гостру критику, чому більшовики висловили абсолютне неприйняття тих ідей, адже на перший погляд він обстоював ідеї, які могли мати привабливість для більшовиків. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. серед російської слов'янофільської інтелігенції панславізм набував все більшого поширення і хоча це явище представлено у різних течіях, ідеологічна основа більшості з них в різних інтерпретаціях та аргументаціях зводилася до постулатів слов'янської єдності під гегемонією Росії, Росії як центру слов'янства, переваг російського устрою [7]. Подібні підходи перекликалися із проголошеним прагненням лідерів більшовиків до здійснення революції у світовому масштабі, а значить славістичні дослідження могли дати більшовикам наукове підґрунтя для встановлення влади принаймні у слов'янському регіоні. Врешті решт ці функції виконувало відроджене слов'янознавство СРСР після Другої світової війни, яке спираючись на історичні факти, дослідження у галузі філології, літератури, історії культури доводило закономірність встановлення соціалістичного ладу, його переваг та надавало значення Москві як центру соціалістичного слов'янства.

Однією із причин боротьби із доробком істориків дореволюційного періоду, у тому числі й славістами, стало насадження нових методологічних та теоретичних підходів до вивчення історичних процесів, що слугувало доповненням до більшовицької політичної доктрини. Про негативні наслідки такої політики радянської влади у науковій сфері, вказує російська дослідниця М. Ю. Досталь [3]. Очолив методологічну війну істориків-марксистів з представниками «ворожої» історіографії академік М. М. Покровський.

Провідна ідея історіософії академіка М. М. Покровського полягає у тому, що основним завданням марксистської науки є роз'яснення політичних проблем: «Історія повинна слугувати не для затемнення, а для тлумачення головних питань політики. У цьому її сенс, у цьому її значення для марксистів. Історія - це пояснювальний розділ до політики» [10, с.53-54]. При чому пояснення історичного процесу вченими- марксистами допускалося виключно з позицій класової боротьби, а всі інші методологічні та теоретичні підходи визнавалися помилковими.

Саме за відсутність класового трактування соціально-економічних та політичних подій минулого М. М. Покровський піддавав нищівній критиці роботи попередніх істориків та своїх професорів-наставників. Наприклад, у роботі «Боротьба класів та російська історична література» (стенограма лекцій, що були прочитані в Зинов'євському та Свердловсьому університетах), він праці таких відомих та авторитетних професорів періоду Російської імперії, як М. М. Карамзіна, О. О. Шахматова, В. Й. Ключевського, С. М. Соловйова, ідентифікував як застарілі, оскільки в них