М. М. Покровський категорично заперечував наукову цінність роботи О. С. Лапо-Данилевського «Методологія історії» (Петроград, 1923), а за відсутність класового підходу звинувачував у сприянні буржуазії: «Що потрібно буржуазії? Та саме приховати цю саму класову боротьбу, так як, якщо вона пристане на точку зору класової боротьби, вона повинна буде прийняти й соціалістичну революцію як її завершення, тобто підписати власний смертний вирок» [9, с.281].

Особливо багато зусиль марксистський академік віддавав боротьбі із славістикою, з якою ототожнював панславізм. Цей напрям його діяльності детально проаналізовано у роботах російських істориків [1-3], висновки яких ми підтримуємо та лише стисло окреслимо аргументи М. М. Покровського.

У відомому історичному творі «Російська історія в самому стислому викладі» в окремій частині «Ким та як писалася історія до марксистів» вчений чітко розмежовує дореволюційну та більшовицьку історіографію. Оскільки, за переконанням М. М. Покровського буржуазія здійснювала експлуатацію робітників за допомогою державного апарату, дореволюційні вчені підходили до вивчення історичних процесів з позицій державності: «Цілком природно, що створення державного апарату здавалось буржуазії найголовнішою, провідною частиною історичного процесу, так мовити, основним хребтом історії. Усі буржуазні книжки з російської історії, майже без виключення, розповідали історію держави» [8, с. 234]. Ця ж вада на його думку притаманна також дореволюційними дослідженням з історії слов'янських народів [8, с. 242-241]. Ці висновки М.М. Покровського щодо хибності методологічної основи славістики стали вирішальними у розгортанні репресій проти них.

Отже, у цей період відбувалася заміна не тільки методологічних підходів до наукового аналізу, також докорінно зміщувалися акценти у критеріях оцінювання наукових робіт в бік ідеології та політики. Відтепер головним мірилом результатів дослідницької роботи істориків стала не науковість, а політичність висновків.

Цілком очевидно, що для більшовицької політики 20 рр. ХХ ст. в цілому характерна боротьба із усім створеним у попередні періоди, наприклад, руйнувалася система освіти, заперечувалися моральні та духовні цінності, наукові досягнення, система управління, причому нова влада не замислювалася над тим, які надбання можна використовувати, а які містять для них загрозу та несумісні із більшовизмом. Таким чином, у результаті такої бездумної тотальної люстрації наукова активність в багатьох галузях на перших етапах очевидно занепадає.

Для більш глибокого усвідомлення процесів, що охопили радянську Україну та інші республіки пропонуємо звернутися до концепції національної політків лідерів більшовиків, зокрема у трактуванні В. Леніна та І. Сталіна.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. європейські народи вже або мали власну державність, або розгорнули національно-визвольну боротьбу за її відновлення. Незважаючи на різний рівень сформованості національної свідомості та консолідації націй, що підкреслює більшість дослідників національно-визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи, основу державотворчих процесів складав національний компонент. На той час нації вже представляли собою спільноти із достатньо стійкими внутрішніми зв'язками та ознаками, тому, цілком зрозуміло, об'єднати зусилля різних народів політична сила, що представляла інтереси однієї нації, мала невеликі шанси. У якості ідеологічної основи об'єднання різних народів не підходила також релігія, оскільки релігійна ідентифікація, на погляд багатьох дослідників, формується раніше за національну та відноситься до сталих етнічних ідентифікаторів [14, с.33].

В умовах багатонаціональної Російської імперії перед більшовиками постало складне завдання поширення свого впливу серед усіх народів імперії та згодом створення нової держави без територіальних втрат. Те, що в основу політичної платформи більшовики заклали не національну, а соціальну категорію, відкривало перед ними можливості заручення підтримкою серед неросійського населення імперії. У перспективі заклик до єднання за соціальною категорією дозволяв їм обійти релігійні та національні розбіжності та об'єднати навколо своєї сили пролетаріат не тільки Російської імперії, а також Європи.

Роботи В. Леніна дають пояснення, чому пролетаріат став соціальною базою більшовизму: «Зазнаючи такої самої буржуазної експлуатації, якою є по своїй економічній суті експлуатація всього трудящого населення Росії, - цей клас поставлений, однак, в особливо вигідні вимоги щодо свого визволення: він нічим не зв'язаний уже з старим, цілком побудованим на експлуатації суспільством; самі умови його праці й обстановка його життя організують його, змушують мислити, дають можливість виступити на арену політичної боротьби» [5, с. 180-181]. Тут можна доповнити та до того «старого» віднести національну культуру, традиції, все те, що формує національні зв'язки. Селянство, якому притаманні більша архаїчність, традиційність, інертність, не мало шансів перетворитися на головну рушійну силу більшовизму, хоча чисельно воно перевищувало пролетаріат в декілька разів.

Процес формування націй та національних зв'язків В. Ленін пов'язував із розвитком буржуазних стосунків, зокрема, у відомій його роботі «Що таке друзі народу і як вони воюють проти соціал-демократів» він пояснював, що об'єднання розрізнених «земель» в одну державу відбувається з XVII ст. під впливом зростання товарообігу між ним: «Це злиття викликане було не родовими зв'язками, вельмишановний п. Михайловський, і навіть не їх продовженням, і узагальненням: його викликав обмін між областями, що посилювався, поступово зростаючий товарний обіг, концентрування невеликих місцевих ринків в один всеросійський ринок. Через те що керівниками й господарями цих процесів були капіталісти-купці, то створення зв'язків цих національних, було не чим іншим, як створення зв'язків буржуазних» [5, с. 144]. Таким чином націоналізм віднесений до буржуазних явищ автоматично зараховувався до категорії несумісних із більшовизмом речей.

З огляду на таке тлумачення процесу формування націй та