проголошення відмови від націоналізму, славістичні дослідження не мали великих перспектив розвитку. Тут варто також пригадати, що для слов'янофільства та панславізму Російської імперії характерні підкреслення особливостей російського укладу життя, його наголошення на переваг над іншими слов'янськими народами (це стосується насамперед панславізму), і тут ми бачимо той самий «буржуазний національний» підхід. Отже, більшовицьку владу в роботах дореволюційних славістів, окрім відсутності класового підходу до вивчення історичних процесів, не влаштовували також національні акценти. Окрім того, ми можемо припустити, що у 20 рр. минулого століття така етнічна спільнота як слов'янство, більш широке та нейтральне від нації, не задовольняло прагнення більшовиків до подальшого поширення їх впливу, так як такий підхід обмежував їх претензії слов'янським регіоном.
Період репресій проти вчених славістів пов'язаний з іменем Й. Сталіна, який апелюючи до робіт Леніна, Маркса, Енгельса, сформулював власну національну схему, представлену у роботах «Марксизм та національне питання» (видана 1913 р.), «Національне питання та ленінізм» (написана 1929 р). Пропонуємо звернутися також і до його концепції.
Як і В. Ленін, Й. Сталін формування націй пов'язував із розвитком капіталістичних відносин. На його думку, основна причина розгортання національно-визвольних рухів народів, що не мали державності, насамперед полягає у зіткненні інтересів на ринках між буржуазією пануючої нації та пригніченої [12, с. 41]. До утисків буржуазії пригніченої нації він відносить обмеження національної мови, освіти, релігії. Відповідно до схеми національно-визвольних рухів Сталіна, пригнічена буржуазія ініціює боротьбу із пануючою нацією: «Затиснута з усіх боків буржуазія пригніченої нації природно починає рухатись. Вона апелює до «рідним низів» і починають кричати про «вітчизну», видав власну справу за справу всенародну» [12, с. 43]. Оскільки нижчі верстви населення також відчувають ті утиски, вони часто підтримують заклик буржуазії. Проте, незважаючи на те, що національні рухи часто підтримує окрім селянства пролетаріат, для Сталіна ці рухи у будь-якому випадку буржуазні.
Так, на початку 30 рр. ХХ ст. в СРСР відбувся процес по «справі славістів», яких звинувачували в участі в «Російській національній партії». Цілком зрозуміло, що як у багатьох інших політичних процесах того періоду вигадані звинувачення не мали під собою реального підґрунтя. Але, як зауважують науковці, звинувачення славістів у боротьбі за національну російську ідею, збереження православ'я, панславізмі, визначали їх суворий вирок [3]. Репресії не обійшли стороною також українських славістів [1, с. 79].
Таким чином, славістичні дослідження дореволюційної епохи залишалися поза сталінської схеми історичних процесів. Разом з тим, на тлі розгрому «старої» школи розпочалося формування радянського слов'янознавства, одночасно з репресіями у цій науковій сфері закладався фундамент нової історіографії. У 20 - на поч. 30 рр. у СРСР публікувалися документи з історії революційних рухів чехів, поляків, болгар, збірники статей з питань історії слов'янських революційних рухів, тобто у якості провідної ідеї історичних подій поступово утверджувалася класова боротьба.
А як же має ставитися до феномену націй та національно-визвольної боротьби пролетаріат? Й.Сталін з одного боку визнавав право націй на самовизначення та водночас на перше місце у вирішенні національних питань ставив класові інтереси, тобто пролетаріату, що означало по-суті заперечення цього права. У якості приклада він наводить татар: «Проте чи буде це в інтересах трудящих прошарків татарської нації? Чи може соціал-демократія байдуже дивитися на те, як беки та мули ведуть за собою маси у справі вирішення національного питання? Чи не повинна соціал-демократія втручатися у справу та певним чином впливати на волю нації?» [12, с. 58].
З іншого боку, Й.Сталін погоджувався з тим, що пролетаріат пригнічених націй також відчував утисків та страждав від них, оскільки обмеження освіти, мови, виборчих прав, вільного переміщення, стримувало їх духовний розвиток, тому до певного моменту пролетаріат міг брати участь у визвольних рухах [12, с. 46-47]. Ці висновки окреслили нові напрямки славістичних досліджень радянських істориків - вивчення класової боротьби, пролетарських рухів слов'янських народів, їх зв'язків та співпраці із російським пролетаріатом.
Проте, незважаючи на відмову від принципу розподілу людства за національними ознаками, боротьба із буржуазним націоналізмом у СРСР перетворився на русифікацію, ще більш відверту та потужну у порівнянні із періодом Російської імперії, а після Другої світової війни славістика остаточно перетворилася на панславізм в більшовицько-марксистській оболонці?
Існуючи нації Й. Сталін розділив на два типа - буржуазні та соціалістичні, що абсолютно не означало його примирення з національним питанням. За його планом відмирання націй та формування спільної мови відбудеться не миттєво після встановлення всесвітньої диктатури пролетаріату, а у результаті поступових змін на трьох етапах [13, с.46-48].
Так, у сталінській схемі національного розвитку періоду всесвітньої диктатури пролетаріату на першому етапі відбудеться ліквідація національного гніту та розквіт національних культур, що сприятиме послабленню гостроти національного питання, ліквідації національної недовіри та встановленню інтернаціональних зв'язків між націями [13, с. 46]. Практична апробація в СРСР цього етапу очевидна - це період політики українізації, або коренізаціі.
Після задоволення національних вимог за умови складання єдиного соціалістичного господарства нації відчують потребу в спільній міжнаціональній мові, а вже на третьому етапі національні відмінності зникнуть: «На наступному етапі всесвітньої диктатури пролетаріату, коли світова соціалістична система господарства зміцніє у достатній мірі та соціалізм увійде у побут народів, коли нації переконаються на практиці у перевагах однієї мови перед національними