Звичайно, масштабне розгортання соціальної роботи українськими Церквами потребує відповідного матеріального забезпечення, якого сьогодні з різних причин у них ще немає. Проте аналіз логіки переходу віруючих до протестантів засвідчує, що часом не брак матеріальної допомоги спонукав людину покинути свою традиційну Церкву, а брак теплого приязного слова у складну для людини хвилину, що й створює в душі людини почуття кинутості. Отож, природно, соціальну роботу Церкви не можна звести тільки до простого надання гуманітарної допомоги.

В Україні традиційно точаться суперечки щодо місця й характеру соціального вчення в східно- християнській традиції. Православні християни загалом дотримуються святоотцівської традиції, яка, на думку, наприклад, італійського богослова Луїджі Падовезе, не містила чіткої, програми соціальних вимог або плану оновлення економічних структур того часу - там радше викривалися конкретні випадки несправедливості. Подолання несправедливостей, від яких страждає суспільство, залежить від внутрішнього перетворення людини, а не від зміни структур. «Нехай кожен зостанеться в тому стані, в якім Бог його покликав» (Кор. 7, 20). Жоден із Отців Церкви не бореться за повалення рабства, навіть якщо вони вважать, що інститут рабства походить від акту гріхопадіння. «Ідеться про те, щоб, залишаючись у статусі раба, позбутися ментальності раба. При такому оновленні розуму (див. Рим. 12,2) суспільна структура не змінюється».

Католицька традиція тривалий час дотримувалася такого ж методологічного підходу. Однак надходження індустріальної доби змусило Церкву по-новому прочитати «знаки часу». Святоотцівський переказ зазнав доповнення, оскільки змінилося розуміння самого суспільства. Суспільні структури й соціальний статус не вважаються більше такими, що постали з прямої Божої волі. Тепер суспільство визначається історичними обставинами, а тому піддягає змінам і трансформації. Відповідно Церква може перетворювати не тільки людей, а й цілі суспільства. Церква не тільки засуджує особисті гріхи й моральні падіння; вона також засуджує несправедливі структури й види експлуатації. Так, для прикладу, в енцикліці Пани Івана Павла II мовиться про структурний характер явища убогості та введено тему «структур гріха», які треба подолати не за допомогою милостині або принагідної солідарності, а шляхом такої ж структурної солідарності, здатної творити структури, які можна було б назвати «структурами благодаті». Тут поняття «структур гріха», на думку італійського богослова Антоніо Марії Баджо, «слід розуміти в подвійному значенні: структур, народжених із гріха, і структур, які в свою чергу породжують гріх».

Зараз релігійну палітру України можна окреслити як таку, що складається з трьох потужних сил, серед яких УПЦ МП, блок УПЦ КП та УАПЦ та різнобарвний союз протестантських церков,

За офіційною статистикою статутів релігійних організацій, зареєстрованих у відповідності з чинним законодавством про свободу совісті, біля 71 % православних парафій належать Українській православній церкві єдності з Московським патріархом (УПЦ), 21 % - Українській православній церкві Київський патріархат (УПЦ КП), 8 % - Українській Автокафедральній православній церкві (УАПЦ) [2, с.б7].

Значну роль відіграють також католики, греко-католики та мусульмани. Крім того, в Україні, що являється поліконфесійною державою, немає жодної конфесії, яка б домінувала в усіх її регіонах. Фактично, Україна поділена на зони впливу тієї чи іншої конфесії. Так, якщо в Галичині домінує УГКЦ, то в Центральній, Південній і Східній Україні - УПЦ МП. Тут же знаходиться і велика кількість протестантських общин, в той час, як значну частину релігійної інфраструктури Криму складають мусульмани. Крім того, в багатьох областях релігійні впливи на населення розподілені між кількома конфесіями, жодну з яких не можна вважати переважаючою. Виходячи вже лише тільки з цього і не згадуючи інші фактори, досвід як католицької церкви Польщі, так і православної в Росії, де переважна більшість населення належить лише одній церкві, не є придатним для України.

Слід зауважити, «що саме слово «єдина» не зовсім доречне і правильне в даному випадку. Воно вже само по собі провокує думку, що всі церкви мають об'єднатися, принаймні ті, які вважають себе українськими. Але тоді об'єднавчий процес заради створення єдиної української помісної церкви повинен охоплювати всі конфесії, представлені в Україні, включаючи крім православних, так само католиків, протестантів, греко-католиків, навіть мусульман і іудеїв, оскільки всі вони знаходяться в Україні. Але таке навряд чи можливо не тільки ближчим і часом, а й в осяжно віддаленому майбутньому. Якщо в Україні і відбудеться об'єднання церков, то це будуть лише УПЦ(КП) та УАПЦ. Це безумовно, буде важливим кроком в релігійному і в суспільному житті, але цю церкву, знову ж, не можна буде називати «единою»» [3, ст.88].

Слід виходити з того, що Україна ніколи не була і моно конфесійною державою, починаючи від часів Київської Русі і закінчуючи початком XXI століття. Ми маємо вже більш, ніж тисячолітню традицію існування поліконфесійності. Хоча, переважна більшість віруючих в нашій країні вважають себе православними, Україна історично сформувалася як країна багатоконфесійна. Згідно