з дослідженнями, здійсненими у другій полонині 90-х pp., 6-7% опитаних дорослих вважають себе греко-католиками (у Галичині вони становлять від 59 до 70% опитаних у віці старше 16 років); 0,58-0,79% опитаних належать до визнавців ісламу. Відповідно до церковної статистики 875 тисяч вірних налічує Римо-католицька церква (щоправда, соціологічні дослідження дають помітно менший показник - 400-500 тисяч). Приблизно в 500 тисяч можна, оцінити загальну кількість протестантів в Україні. Теоретично таку ж чисельність має іудейська громада, бо ж єврейського населення в Україні приблизно 0,5 мільйону.
Ретроспективний історичний аналіз як найкраще свідчить про це. Пригадаймо хрестоматійно відомі факти. Ще перед Володимиром Великим стояла, проблема, вибору релігії. У відомій легенді, про те, як Володимир хитався, обираючи релігію, міститься саме ця, надзвичайно актуальна для тодішньої Русі проблема «великого вибору». В літературі ще й зараз легенда переписується з наголосом на те, що вразило Володимирових послів в візантійському християнстві, а саме, розкішність обрядів та дозвіл на вживання алкогольних напоїв. Але не слід забувати, що більшість історичних джерел, особливо стародавніх, несуть більше так званої прихованої інформації, ніж відкритої, тобто такої, що лежить на поверхні. Задача історика полягає якраз у тому, щоб розшифрувати і побачити те, що криється за тим чи іншим фактом.
Поліконфесійність залишається і після того навіть, коли християнство в Русі стає державною релігією. Прийняття християнства в значній мірі вплинуло на міжнародний статус Русі, відвоювавши для неї почесне місце серед європейського християнського світу. В той же час воно майже не змінило внутрішньої розстановки сил, принаймні, Русь продовжувала зберігати свою полі релігійність.
Поліконфесійна традиція поглиблюється ще більше в наступні століття, особливо в ХУ та в ХУІ, коли до традиційно існуючих на українських землях конфесій, додаються нові, а саме, протестантські та уніатські, не говорячи вже про укріплення позицій чисельних римо-католицьких орденів в цей час. Як відмічав В. Липинський «історія українського різновірства в ХУІ і ХУІІ ст. з його найвидатнішим представником Юрієм Немировичем, що в ім'я українства відрікся в кінці свого вільнодумного аріанства, може дати для цього багато ілюстрацій» [4, с.76].
Отже, не слід жахатися поліконфесійності, так само як і жахати нею. І, крім того, поліконфесійність - це не так вже і погано і не слід сприймати її як ще одну національну трагедію української історії. Багато-хто вбачає саме в поліконфесійності одну з умов і запорук збереження демократії в сучасних суспільствах. Правда про це мало пишеться і говориться, оскільки дана теза не відповідає сучасній політико-ідеологічній кон'юнктурі.
Навіть короткий ретроспективний історичний аналіз переконливо засвідчує, що поліконфесійність є органічною складовою рисою цивілізаційного розвитку. Що ж стосується сучасної ситуації в Україні, то тут, як здається, найактуальнішою проблемою в діяльності церков є не їх організаційна єдність чи роз'єднаність, а, перш за все, єдність духовна спрямована на виховання цінностей вічної і загальнолюдської моралі, на те, щоб обмежити «розбещений егоїзм і анархізм наших провідників, навчити їх бути добрими провідниками» і одночасно обмежити «такий самий егоїзм і анархізм тих, кому дають повід, навчити їх слухати своїх провідників та вічними бунтами не губити української справи».
Не менш важливою проблемою є відтворення в житті принципів реальної поліконфесійності, тобто досягнення взаємо порозуміння як між християнськими церквами, так і між різними конфесіями, представленими в Україні в цілому. Досягнення цієї мети вимагає від держави мудрої і виваженої політики, яка здійснюється за принципом «всі різні - всі рівні». Порушення цього принципу, втручання держави в справи церкви і навпаки, церкві - в політику веде до поглиблення духовної кризи, а не до виходу з неї. За переконанням В.Липинського: "...коли ми, люди світські, будемо тим часом між собою і зі своїми священиками сваритися, котра релігія краща і котра нам швидше «Україну збудує», то при такому способі організації нашої боротьби за націю і державу ми ані держави не здобудемо, ані нацією ніколи не станемо, і тільки ту Церкву, яка би за оце не своє діло взялася, здеморалізуємо і скомпрометуємо» [4, с.89].
Утвердження України як незалежної суверенної демократичної держави зумовило якісну трансформацію нашого суспільства, перехід його на новий рівень свого розвитку з чіткою орієнтацією на людину, повноцінне забезпечення її прав і свобод в контексті розвитку і зміцнення демократичних, соціальних, правових засад українського соціуму.
Наша держава твердо заявила про пріоритетність прав людини, про повну підтримку міжнародних правових актів, що стосуються прав і свобод людини, зокрема й свободи совісті. Це знайшло своє законодавче підтвердження і практичний вияв у конкретних кроках, здійснених державою із забезпечення свободи совісті, свободи буття релігії.
Всі правовідносини в Україні, які пов'язані з реалізацією принципів свободи совісті, свободи церкви (свобода діяльності релігійних організацій), регулюються законодавством України. До останнього відноситься насамперед Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», прийнятий в 1992р., з внесеними в нього відповідними змінами і доповненнями в 1992-1996рр., а також інші правові акти, які видані в розвиток положень цього Закону. Основа законодавчої бази свободи совісті і Україні закладена і Конституції України. Стаття 35 Конституції закріплює право кожної людини, яка проживає на території України (а не тільки для її громадян), на «свободу світогляду і віросповідання». Це право