В умовах важкої збройної боротьби більше значення відіграв Статут Осібної Армії УНР, що мав навести певний лад у функціонуванні тих військових формувань УНР, які залишились вірними українському уряду й потребували уніфікації військово-організаційних підвалин життя й бойової діяльності. Наголосимо, що вимоги статуту розповсюджувались лише на бойові формування, зведені в Осібну армію. Кадри народної міліції та залишки колишньої Російської армії (які не брали участі у збройній боротьбі УНР і Радянської Росії) не підпадали під дію цього нормативного акту.

У статуті підтверджувалось скасування рангів і збереження лише посад, більшість з яких була виборною (на посади Ройового, Чотового, Бунчужного, Полусотенного, Сотенного, Курінного та Осавула кандидатів обирали військовослужбовці відповідного підрозділу чи частини, при чому для висування на останні 2 посади кандидат мусив мати певний досвід перебування на старшинській посаді попереднього рівня), а за вищими військовими структурами залишалось лише їх затвердження [37, арк.5]. Зазначена норма, вочевидь, відповідала тогочасному співіснуванню демократичних цінностей та військової доцільності. Поряд із цим, військовий провід намагався обмежити виборчий "ентузіазм" частини бійців, заборонивши перевибори старшин без вмотивованого рішення відповідної військової ради [37, арк.5]. Звернемо увагу й на спроби встановлення певного військово-фахового цензу до висування кандидатів на старшинські посади. Так, у параграфі 11 згаданого закону зазначалось, що старшинські посади у спеціальних технічних частинах могли займати лише особи, які мали відповідну фахову підготовку [37, арк.5]. Все це свідчило про намагання відновити лад і військову дисципліну завдяки підвищенню вимог щодо посідання старшинських посад в Українському Війську. Такі новації були слушними й відповідали нагальним потребам військової організації та бойового життя.

Наведені положення статуту свідчили й про певний компроміс у військовому будівництві між потребами армійського життя та революційними настроями суспільства. Наголосимо, що соціалістичний провід УНР й надалі залишався прихильним до революційних пріоритетів у військовому житті, а тому збереження принципу виборності частини старшин було виявом компромісу не лише між потребами військової дисципліни та революційними настроями суспільства, а й між вимогами військових фахівців та політичними доктринами державних діячів.

Продовжуючи огляд запровадження підмурівків військової дисципліни у Збройних Силах УНР необхідно зупинитись ще на одному важливому документі, який регламентував деякі аспекти участі військовослужбовців у політичному житті країни. Згаданий документ відомий як законопроект "Про політично- правове становище військовослужбовців", що був затверджений 19 квітня 1918 р. [38, арк.1]. Основною метою цього правового акту було визначення співвідношення між вимогами військової служби та революційно-демократичними правами громадян УНР.

Потреба такого кроку була очевидною з огляду на гіркий досвід втягнення українізованих формувань до мітингової "демократії" та поширення серед їх особистого складу підступної більшовицької пропаганди взимку 1918 р. Одним із наслідків цього стала втрата військової дисципліни серед частини українських формувань, що виявилось в оголошенні нейтралітету чи навіть співпраці з ворогом окремих українізованих полків під час війни УНР і Радянської Росії. Так, загону "Січових Стрільців" довелося роззброювати в районі Броварів полк ім. Наливайка [36, с.55]. Схожа ситуація мала місце й під час більшовицького повстання на заводі "Арсенал" та штурму Києва загонами Червоної гвардії Муравйова [21, с.408].

Отже, згаданий закон мав сприяти підвищенню військової дисципліни у військових формуваннях УНР і протидіяти втягненню військовослужбовців у політичне протистояння. Саме тому цим законом обмежувалось право військовослужбовців на участь у політичному житті. Так, їм заборонялось брати участь у різноманітних політичних маніфестаціях і перебувати у складі політичних об'єднань, а також користуватись активним виборчим правом [38, арк.1]. Все це, на думку тогочасного військового й політичного керівництва УНР, мало унеможливити втягнення військовослужбовців до політичної боротьби, а завдяки цьому передбачалось забезпечити повноцінне виконання ними своїх військових обовязків. До речі, у згаданому правовому акті визначалось і обов'язкове притягнення до військового суду винних у порушенні зазначених вимог [38, арк.1]. Такий крок, вочевидь, свідчив про серйозність намірів військового керівництва УНР щодо боротьби з проявами псевдореволюційної вседозволеності у Збройних Силах УНР.

Доводиться визнати, що за тих скрутних часів було слушним обмеження прав військовослужбовців щодо участі у різноманітних політичних мітингах і демонстраціях. Доречною була й заборона перебування у політичних організаціях (особливо тих, які були ворожими до УНР). Поряд із цим, видається не виправданим обмеження військовиків щодо користування активним виборчим правом, бо воно не було передумовою їх автоматичного втягнення до політичної боротьби.

Отже, поява законопроекту "Про політично-правове становище військовослужбовців" свідчило про певний розвиток як військової системи, так і її правових підвалин. Наголосимо й на тому, що прийняття згаданого закону підтвердило розуміння українським проводом необхідності підсилення військової дисципліни в Українському Війську завдяки обмеженню надмірних проявів революційної демократії в армійському житті.

Згадані заходи щодо запровадження основ військової дисципліни у військах УНР могли за сприятливих умов стати однією з найважливіших моральних підстав для творення дисциплінованої армії. На жаль, цього не відбулося й УНР не встояла перед тиском зовнішніх і внутрішніх проблем, що й призвело до успіху державного перевороту П.П.Скоропадського 29 квітня 1918 р. [21, с.421]. На цьому й закінчимо огляд запровадження основ військової дисципліни у військових формуваннях УНР за часів УЦР.

Таким чином, восени 1917 - весною 1918