УДК 94:81'272

В. А. Жадько

СУТНІСНИЙ ЗМІСТ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Аналізується здійснення мовної національної політики в сучасній Україні. Пропонуються її основні напрямки, виходячи з історико-філософської духовної спадщини Е. Сміта та Б. Поршнєва. Обґрунтовується висновок, що державна політика має бути києвоцентричною, що призведе до її україноцентричності. Ключові слова: мовна політика, національна ідентичність, народна міфологія, києвоцентризм.

Духовні кордони держави визначаються матерією духу, якою є мова. Вона об'єднує людей у певні спільноти тим, що висловлюване нею є для них зрозумілим, спільним і загальним, у межах якого формується і функціонує якась родова (загальна) ідея, родовий дух, врешті - народ. Мова і є держава на рівні духовному, оскільки вона спроможна утримувати („держати") індивідів як цілком визначену цілість. Причому, визначену саме тим категоріальним устроєм, який органічно випливає з її особливостей - лексичних, граматичних, синтаксичних, тих, що утворюють безсумнівний об'єктивний дух народу як дух суб'єктивний і водночас суб'єктний, життєтворчий і життєдайний, життєздатний і життєспроможний.

Для України вкрай актуальною проблемою є здійснення мовної національної політики, оскільки майже половина населення є фактично російськомовним. У даній статті ми пропонуємо дати її основні напрямки, ґрунтуючись на історико-філософській духовній спадщині, праці англійського соціолога й економіста

Е.Сміта „Національна ідентичність , написаній на основі досвіду західноєвропейських країн, а також праці відомого радянського вченого Б.Поршнєва „О начале человеческой истории".

Метою статті є обгрунтування мови як головного народотворчого чинника, якому має підпорядковуватись мовна політика держави.

Тут потрібно враховувати відому філологам, а, нагадаю, всі вчені, в тому числі філософи, включно по V століття нової ери називались саме так, наукову гіпотезу Сепіра-Уорфа. Вона гласить: „Мова нав'язує людині норми пізнання, мислення і соціальної поведінки: ми можемо пізнати, зрозуміти і здійснити тільки те, що закладено в нашій мові" [1, с.183]. Не менш відомий етнолог і філософ Б.Поршнєв, наводячи її у праці „О начале человеческой истории", позначає таке нав'язування проявом примусової сили слова. І стверджує: „Слова, проголошені одним індивідом, невідворотним, „роковим" чином визначають поведінку іншого, якщо тільки не наштовхуються на негативну індукцію, контрсугестію, що зазвичай шукає опору в словах третіх осіб або ж оформлюваних за такою моделлю. У чистому вигляді сугестія є мовлення мінус контрсугестія. Остання на практиці іноді виражена з повною силою, але іноді в пониженій мірі - в оберненій залежності від ступеня авторитету особи, яка є джерелом сугестії" [1, с.187].

Вже тут маємо пояснення ніби вродженої схильності до агресії між народами, що є носіями різних мов. У змаганні за життєвий простір перемагає той народ, сугестивний вплив мовлення якого переважає сугестивний вплив іншої системи мовлення. Підсилення впливу чи спротиву, як можемо бачити, досягається формуванням ненормативної лексики, фактично - системи сквернослів'я.

Природно-біологічною, що те ж саме, етнічною, основою такого стану міжетнічних відносин є закономірність: більш розвинена нервова система будь-якого біологічного виду гіпнотизує менш розвинену, носії якої стають жертвами. Безпосередні пращури людей - неоантропи - вели, на переконання Ф.Поршнєва, не трудовий, а „паразитичний" спосіб життя. Ми думаємо, що це не зовсім коректно. Насправді праця полягала в пошуку життєздатних засобів впливу на природних антагоністів. І це була праця мовна, комунікативна. А саме: перемогти їх можна не тільки і не стільки їх фізичним знищенням, скільки прирученням, одомашненням, впливом на них знанням їх мови, підсиленим власною лексикою в її контрсугестивній функції. Внаслідок цього можна відібрати властиву їм внутрішню сутність, навіть залишивши їм життя.

Вчені-етнологи, як і лінгвістичні науки взагалі, розглядають мову як засіб комунікативної соціалізації та основу соціальної психології. З точки зору Ф.Поршнєва, „ненормальність з точки зору психології - це не навіюваність. Таке визначення справедливе для будь-якого суспільства, будь-якої епохи. Що саме навіюється, які саме норми поведінки, мови і мислення - це історично змінюється" [1, с.361]. Тобто, мова і мислення, або ж мовомислення, соціалізують людину, роблячи її суб'єктом суспільного способу життя. І, навпаки, нерозвиненість мови асоціалізує та ресоціалізує її, наближаючи до далеких пращурів.

Це майже аксіоматично, наприклад, для української мови, в якій новонароджена дитина/людина називається немовлям. Адже відомо, що найтяжчою формою праці є саме розумово-пізнавальна, оскільки вона вимагає від людини як природно-соціальної істоти чогось неприродного й надприродного - здатності до абстрагування, до відчуження від предметних форм буття, включно зі своїм власним, на користь формалізованих ідеальних конструкцій, якими є слова і утворювані на їх основі поняття.

Аристотель, чиє вчення про державу і політичну сутність людини покладене в основу нині діючих цивілізованих народів, відзначав, що державний спосіб організації сумісного життя є для людей природним, об'єктивно необхідним. Ось чому той, „хто живе в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, поза державою, той або недорозвинена в моральному відношенні істота, або надлюдина" [2, с.378]. Головний аргумент на користь такого висновку: лише людина серед усіх живих створінь наділена мовою, здатною „виражати і те, що справедливо і що несправедливо. Ця властивість людей відрізняє їх від решти живих істот: тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість і т.п. А сукупність усього цього і створює основу сім'ї і держави. Первинною за природою, порівняно з сім'єю і кожним із нас, є