Зрозуміло, що не йдеться про первинність держави як владно-управлінського інституту суспільства, а про мову як духовну державу, яка об'єднує людей у певну духовно-соціальну цілісність, на основі якої вона ідентифікує себе в такій якості. Оскільки ці народні/етнічні спільноти взаємодіють між собою, причому з домінуванням агресивної складової, адже, за Л.Гумільовим, етнічне проявляється на підсвідомому рівні за принципом „свої - чужі", з'являється потреба у створенні держави як інституту врегулювання внутрішніх суперечностей і протиріч, а також захисту від зовнішніх чужинців і, на жаль, ворогів. А вороже й чуже проявляється в першу чергу через систему мовлення, особливо звукового.

Всі ці, як і багато інших обставин, про які варто говорити, але не в межах обмеженого на виступ часу, вимагають від держави як політичного інституту відповідної політики щодо врахування мовного феномена як головного соціально-духовного фундаменту суспільства, який, будучи первинним, вихідним і аксіоматичним вираженням держави, не здатний, проте, протидіяти її примусово-силовому тиску. Державна влада, яка розбещує, це саме держава як сукупність інститутів примусу. І першою формою розбещення, як не дивно, є нерозуміння правителями субстанціонального державотворчого статусу мови спілкування. Адже саме мова об'єднує людей у спілку, даючи можливість спільного розуміння сутності добра і зла, справедливості й несправедливості, права як міри справедливості, на основі чого, власне, і створюється суспільство.

З особливою силою мовна політика держави має проявлятись в її адекватній сутнісно-змістовній формі у поліетнічних державах. Україна моноетнічна за визначенням, але за мовою спілкування білінгвістична: в ній фактично діють дві духовні держави, які не дають спокою державі як політичному інституту управління. Це настільки очевидно, що немає потреби доводити протилежне. Не випадково, що певні політичні сили весь період незалежності наполягають на прийнятті в одній державі двох державних мов.

Зважаючи на тісну співпрацю держави з церквою, яка де-факто впливає на її політику, варто звернути увагу політиків на статус мови в біблійній літературі. Так, Бог наказує синам боголюбивого Ноя Сіму, Хаму, Яфету творити „душу живу по роду її", творити будь-які плоди, „в яких насіння їх за родом їх на землі". При цьому наводиться родовід головних персонажів післяпотопного людства і наказ жити „в землях їх, кожен за мовою своєю, за племенами своїми, в народах своїх" [3, Буття; 10:5,20,31]. Звичайно ж, нащадки Ноєві порушили Боже веління як веління самого об'єктивного розуму світобуття. „І сказали вони: побудуємо собі місто і вежу вишиною до небес, і зробимо собі ім'я, перш ніж розсіємось по лицю всієї землі. І зійшов Господь подивитись місто і вежу, що їх будували сини людські. І сказав Господь: ось. Один народ і одна у всіх мова; і ось почали вони робити, і не відійдуть вони від того, що задумали робити; зійдемо ж і змішаємо там мову їхню так, щоб один не розумів мови іншого. І розсіяв їх Господь звідти по всій землі. І вони покинули будувати місто і вежу. Тому дане йому ім'я: Вавилон, адже там змішав Господь мову всієї землі і звідти розсіяв їх Господь по всій землі" [3, Буття; 11:4-9].

Із наведеного потрібно зробити декілька висновків, беручи їх як урок мудрості й водночас уроки історії, в якій людство пішло шляхом Вавилону, чим створило собі складні проблеми. Посилання на Біблію важливе, адже вона являє собою в першу чергу філософський документ, в якому освячена мудрість.

„Один народ і одна у всіх мова" не означає наявність якоїсь наднародної та надприродної мови одного народу. Йдеться про мову як єдиний і головний чинник формування людини, арсенал знань про об'єктивну природу світобудови та спосіб їх передачі від людини до людини і народ як ту суспільну форму, завдяки якій вона формується.

Ця одна-єдина мова розвивається через наявність різних народів і, отже, фонетично, лексично, синтаксично, граматично різних мов спілкування, кожна з яких має можливість саморозвитку засобами, з одного боку, діалектними, адже кожен більш-менш розселений у межах біогеоценозу етнос має певні субетнічні відмінності, з іншого, має можливість запозичувати лексику інших народів, органічно включаючи її у власний лексичний і граматичний устрій. Але власне етнічна/народна самоідентифікація повинна відбутись на своїй власній основі як діалектична єдність протилежностей етнічного, субетнічного та суперетнічного, як діалектична єдність діалектів. Формування такої єдності водночас супроводжується розвитком мислення, сутність якого якраз і полягає в умінні знайти спільне в різноманітному, єдине сутнісно та змістовно у формально відмінному. Тому не випадково, що народ серед інших народів представляє його освічена частина.

Розпад усіх імперій свідчить на користь наведеного тлумачення: щось сутнісне витворити різні народи на основі штучно створеної мови, якою у переважній більшості випадків є мова якогось одного народу, силою державного примусу нав'язувана як начебто єдина, більше того - божественна у своїй величі та могутності, не здатні. Дух має життєтворчу і життєдайну силу лише в якості монохроматичного, як сказали б фізики, розповсюдження властивої йому енергії. Що стосується розчиненої суміші духу мовлення