різних народів, то вона, збагачуючи лексично й фонетично, не завжди має потрібну енергію душевного зцілення. Напроти, досить часто вона набуває виключно „теплового" характеру, оскільки ентропія системи зростає і вона руйнується. Можна припустити, що деякі вживані як норма слова однієї мови у структурі іншої набувають характеру сквернослів'я. Ось чому історію людства супроводжують постійні війни, оскільки родова духовна патологічна травма переслідує нащадків Сіма, Хама, Яфета - багато з них вважають свій народ і свою мову єдиною мовою, дух якої нібито звитяжить всі інші, які, врешті-решт, мають уподібнитись їм.
Як висновок: успіх народної долі лежить на шляху його самоідентифікації та створення політичного організму у вигляді держави, яка охороняє конкретну духовну єдність і цілісність.
Перш ніж говорити про засади державної мовної політики, наведемо основні чинники етнічної ідентичності, наведені відомим англійським вченим Е.Смітом. „Етнічна група - це тип культурної спільності, що надає великої значимості міфові про походження та історичній пам'яті і вирізняється однією, а то й кількома культурними особливостями: релігією, звичаями, мовою, інституціями. Такі спільноти „історичні" у двох розуміннях: по-перше, історична пам'ять доконечна для їхнього подальшого існування, по-друге, кожна з цих етнічних груп є продуктом певних історичних сил і, отже, може зазнавати історичних змін та розпаду" [4,с.29].
Що стосується основних атрибутів етнічної спільноти, то Е.Сміт наводить наступні: „1) групова власна назва; 2) міф про спільних предків; 3) спільна історична пам'ять; 4) один або більше диференційних елементів спільної культури; 5) зв'язок із конкретним „рідним краєм"; 6) чуття солідарності у значної частини населення. Що більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути (і що більше цих атрибутів властиві тому населенню), то ближче воно підступає до ідеального типу етнічної спільноти... Де є такий комплекс елементів, перед нами вочевидь постає спільнота з історичною культурою і чуттям спільної ідентичності" [4, с.30].
Якщо проаналізувати викладене вище, починаючи від біблійних настанов і закінчуючи наведені атрибутивні ознаки етнокультурної, фактично ж соціокультурної спільноти, можемо бачити напрямки державної мовної політики, адже всі ці ознаки досягаються мовними засобами. Звичайно, не в сенсі говоріння про них, що ми часто робимо, включно з даною конференцією, а в сенсі розуміння державними людьми, неможливого без домовленості про практичні дії. А ще більше без того, щоб їх до таких дій підштовхували не директивні постанови, а логіка історичного розвитку народів, яка порушувалась і в царську, і в радянську добу. На противагу цьому в Новий час у Європі відбувався процес самоідентифікації народів не як підданих царів, королів, імператорів, а як громадян, що творили республіканський устрій на основі загальнонародної солідарності.
Україна, радо і гостинно приймаючи впродовж півтора тисячоліття на свої землі „дітей різних народів", має багату духовно-культурну історію, але автохтонний український народ на цьому тлі постійно має труднощі з утвердженням себе в якості державного народу. Конституційне закріплення за українською мовою статусу державної є безумовним досягненням насамперед „малого народу" - творчої інтелектуальної еліти, для якої соціально-політичне і духовно-культурне значення мови є аксіоматичним. Але про подібне розуміння з боку „держави" як сукупності чиновників, що належать до її установ, говорити не доводиться. Саме тому розбудова держави та виконання належних їй функцій йде зі значними труднощами - їй, як висловлювався В.Ленін на третьому з'їзді комсомолу, не вистачає „единодушия и единой воли". Комсомол як представник нового „малого народу" її не проявив, тому що наповнював свою свідомість змістом партійних вказівок і розпоряджень, а не змістом історичної пам'яті про духовний розвиток людства. Звідси розпад держави, яка не була скріплена тими духовними чинниками, які потрібні для її безпечного існування в історичній перспективі.
Аналогічно може скластись доля української держави, якщо вона не буде розбудовуватись за духом, адекватним солідарній соціальній енергетиці, властивій мові кожного народу, який компактно проживає на території України і є носієм максимально можливої кількості атрибутів, які характеризують подібну етно- й соціокультурну спільноту.
Звичайно, що визначальну роль в цьому процесі розбудови духовно-культурних підвалин української держави має і зобов'язаний відігравати український народ. Ясна річ, що йому потрібно подолати історичну амнезію. В першу чергу відносно важливості мови як визначального народотворчого чинника, тим більше, що значна його частина, визнаючи українську мову рідною, фактично є російськомовною. На ці духовні феномени накладається феномен власне російської етнокультурної ідентичності тих громадян України, які об'єктивно мають певне, можна сказати потужне тяжіння до тієї держави, яка дуже активно захищає себе в обох названих нами вище іпостасях - мовно-культурній та інституціональній. Без поєднання цих двох напрямків і фактично двох суб'єктів державотворення проблематичною є формування української політичної нації як єдиного суб'єкта історичного розвитку країни.
Очевидно не варто зупинятись на закріплених Конституцією України положеннях щодо мовної політики держави. Вони відомі. Головне в тому, що обидва щойно названих суб'єкта державотворення вважають себе ущемленими. Але, на нашу думку, їх примирить така політика держави, за якої, згідно прадавньої педагогічної максими „вихователь має бути вихованим" і, відповідно, правитель разом з тими, хто виконує його волю, мають бути освіченими знаннями про феномен мови в її людинотворчій, народотворчій і державотворчій сутності.
Україна, не маючи інституціональної держави, яка б захищала її етнокультурну ідентичність, повинна послідовно позбуватись безпам'ятства і набувати почуття солідарності