своїх громадян. Якщо пройтись по всім шести атрибутам, ми побачимо наступне. Дуже тяжко приживається групова власна назва: значна частина населення вважає за можливе називати себе хохлами, ніж українцями. На цьому тлі активно пропагується ідея про те, що ми слов'яни, а тому слід єднатись саме на цій, а не історично українській основі. У нас не вироблена концепція власної народної міфології, якою є Києво-Руська, в силу відомих обставин привласнена іншим народом. Важливість спільного міфологічного пращура в тому, що всі народи й всі люди родом із міфології, яка презентує властиву народам колективну психологію, освячуючи та героїзуючи її. Між тим видатний радянський і російський мислитель О.Лосєв визначав міф як демонстрацію героїчної історії власного імені, як магію власного імені. Якщо ми не українці, то в нас немає ні історії, ні імені, а є почуття меншовартості й манкуртизму.
Без цих двох атрибутів складно, а то й неможливо (і не можливо) сформувати власну історичну пам'ять, над відсутністю якої в активній оперативній пам'яті завжди активно й цілеспрямовано працюють так звані імперські народи та їх правителі. Про це досить прозоро веде мову Н.Макіавеллі у праці „Володар". Якщо немає спільної назви, спільного міфу про свого пращура, відсутня спільна історична пам'ять, то не відбувається пошук диференційних елементів спільної культури. І ми є свідками того, як в радянський період все, чому не можна було відмовити в приналежності до українського, пов'язувалось із благодатним впливом російського братнього народу, правителі якого, і не тільки, і в минулому, і тепер схильні говорити про відсутність такого народу і такої культури.
Тепер вже без наведених чотирьох атрибутів чи можна розраховувати, що народ має якесь почуття „рідного краю" та солідарне чуття єдиної української родини. Адже виховання в радянську добу здійснювалось згідно поетичних слів - „всем известно, что земля, начинается с Кремля". Хоча ще п'ятдесят років тому в нашому рідному краї розповсюдженою була народна поговірка: „Язик до Києва доведе".
Отже, державна політика має бути києвоцентричною. Тоді у всіх своїх проявах, починаючи з мовної як первинної і вихідної, вона стане україноцентричною. Про це мріяли чільні представники Кирило- Мефодіївського братства. Про це мріють і свідомі сутнісного змісту етнополітики представники будь-яких народів. Що зовсім не робить їх шовіністами й націоналістами. Навпаки - етнокультурними інтернаціоналістами. Вони розуміють, що сила й мудрість людства - у єдності різноманітного, а не одності одноманітного.
Джерела та література
Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории / Поршнев Б.Ф. - М., 1974.
Аристотель. Политика / Аристотель. Сочинения: В 4-х т. / Общ. Ред. А. И. Доватура. - М., 1983. - Т.4.
Біблія. - К.: Українське біблійне товариство, 1994.
Сміт Е. Національна ідентичність / Сміт Е. - К., 1994.
Жадько В.А. Сутнісний зміст мовної політики держави
Анализируется осуществление языковой национальной политики в современной Украине. Предлагаются ее основные направления, исходя из историко-философского духовного наследия Э. Смита и Б. Поршнева. Обосновывается вывод, что государственная политика должна быть києвоцентричной, что приведет к ее украиноцентричности.
Ключевые слова: языковая политика, национальная идентичность, народная мифология, киевоцентризм. Zhadko V.A. Essential content of language politics of the state
The ways of introducing national language politics in Ukraine are having been analysed. Its main directions are defined according to the historical and philosophical heritage of E. Smith and B. Porshnev. The author proves that state politics has to be Kiev-centred that will result in its Ukraine-centrism. Key words: language politics, national identity, folk mythology, Kiev-centris