час займав Український екзархат РПЦ, який володів церковним майном, дії УГКЦ щодо повернення майна призвели до виникнення першої хвилі міжрелігійного конфлікту між православними і греко-католиками.
Одночасно з формуванням греко-католицьких громад розгорнувся автокефальний рух, внаслідок якого відбувся процес інституалізації УАПЦ, як третій етап відродження цієї церкви. З появою цієї церкви в релігійному середовищі країни виникло три конкуруючі між собою церковні юрисдикції - УПЦ МП, УГКЦ і УАПЦ.
Міжцерковні конфлікти мали не лише економічне підгрунття. Рішенню про реєстрацію громад УГКЦ передували бурхливі події у суспільно-політичному житті. В атмосфері національного відродження того часу створювались чисельні неформальні громадські організації, які своїми діями намагалися прискорити демократичні процеси в Україні. Ці події призвели до створення на Львівщині громадського комітету захисту УГКЦ, який очолив Іван Гель. Підтримка греко-католиків комітетом була обумовлена тривалим терміном гонінь і переслідування УГКЦ. Комітету вдалося згуртувати людей на підтримку своїх вимог, хоча і не всі його члени були релігійними людьми. Релігійна пропаганда у більшості випадків велась на національних позиціях під гаслами за самостійність України. За пропозицією І. Геля до резолюції установчої конференції товариства "Меморіал", яка була ухвалена у березні 1989 р., був включений пункт щодо підтримки легалізації УГКЦ і відновлення УАПЦ [8, с. 230, 237]. Такий же пункт наприкінці 1989 р. включив до своєї передвиборної програми Демократичний блок України. Цей блок об'єднав 43 громадські організації, серед яких Народний рух України, Українська Гельсінкська спілка, товариство "Меморіал", Українська народно- демократична ліга та інші [9, с. 77-80]. Найбільш активно підтримували відродження церковних структур УГКЦ і УАПЦ члени Народного руху України і товариства "Меморіал".
В умовах міжцерковних протиріч Руська Православна Церква, намагаючись зберегти свої церковні структури на Україні, почала вживати заходи щодо їх реорганізації. Архієрейський собор РПЦ, який відбувся у січні 1990 р., процесам відродження УГКЦ і УАПЦ "дав однозначну оцінку як явищам не релігійного, а суто політичного характеру" [10, с. 12]. Він надав право Українському екзархату називатися Українською Православною Церквою, а у жовтні того ж року - бути незалежною і самостійною в управлінні. Проте зміна статусу лише незначною мірою розширювала права цієї церкви, її єдність зі своїм духовним центром - Москвою та Московською патріархією зберігалась.
Православна преса УПЦ МП, яка на той час була представлена журналом "Православний вісник" і газетою "Український православний вісник", стала активним полемістом в обговоренні злободенної теми міжцерковних відносин.
Майже у кожному номері щомісячного журналу "Православний вісник" за 1989 р. ці події висвітлювалися в у рубриці "Церква і суспільство", де розміщались статті, інтерв'ю, матеріали прес-конференцій. У одному із своїх інтерв'ю тодішній предстоятель УПЦ МП Філарет (Денисенко), коментуючи дії сил, що вимагали легалізації унії, зазначав: "Перешкоджають хуліганськими діями відправі православних богослужінь, не допускають віруючих до деяких нововідкритих православних храмів, загрожують православному духовенству" [11, с. 22].
Загалом до кінця 1989 р. у Львові із 19 храмів за православними віруючими збереглися лише чотири, решта перейшла до греко-католиків. Напружена релігійна ситуація зберігалась у Тернопільській і Івано- Франківській областях. На фоні бездіяльності місцевих органів влади точка напруги між православними і греко-католиками у деяких випадках досягала крайньої межі. У 1991 р. набув широкого розголосу міжконфесійний конфлікт за православний храм у м. Самборі Львівської області, який супроводжувався насильницькими діями та взаємними погрозами.
Для вирішення питання розподілу храмів між греко-католиками і православними була створена чотиристороння комісія із представників Московського Патріархату, Римського Престолу, православних і католиків східного обряду. Про цю комісію повідомляє газета "Український православний вісник", яку почала видавати УПЦ МП у квітні 1990 р. Тут розміщено заяву Московського патріархату в зв'язку з виходом католиків східного обряду з чотиристоронньої комісії, засідання якої відбувалося у Львові 8-13 березня 1990 р. [12, с. 5].
Отже, робота комісії не мала позитивного результату, призупинити протистояння між греко- католиками і православними на цьому етапі не вдалося. Дії ініціативної групи на захист УГКЦ певною мірою вплинули на загострення релігійної ситуації. З іншого боку конфлікти підігрівались комітетами захисту прав віруючих УПЦ МП. При цьому, кожна з конфліктуючих сторін розглядала події однобічно: православні віруючі - як захоплення храмів, греко-католики - як їх повернення.
Масове перебрання православних храмів в Галичині значно послабило позиції УПЦ МП у цьому регіоні. В той же час УГКЦ стрімко нарощувала кількість своїх громад. Найбільш суттєвим вплив УГКЦ був у Львівській області, де вже у 1992 р. ця церква мала 1200 парафій. Загалом же за висновками представника УПЦ МП "уніатська експансія" призупинилась у 1992-1993 рр. [13, с. 17].
Аналізуючи різні аспекти міжконфесійного протистояння на заході України, В. Бондаренко відзначав, що спочатку УГКЦ підтримала ідею відродження УАПЦ "як спорідненої національної церкви". Однак, згодом, коли греко-католики почали розцінювати цю церковну інституцію як конкурента на "духовний вплив серед населення Галичини та інших районів республіки, здатний ослабити їх власні позиції", між ними виникло протистояння у змаганнях за релігійно-духовну сферу [1, с. 37].
Своє ставлення до стосунків між УАПЦ і УГКЦ один із ієрархів УАПЦ висловив на зустрічі з працівниками Інституту філософії АН України 25 червня 1991 р. Оцінюючи значення УАПЦ у відродженні української церковної традиції, він рекомендував українським греко-католикам "чіткіше визначитись щодо