Отже, більшість релігійних конфліктів на початку 90-х рр. ХХ ст. виникла на грунті майнових питань і мала суспільно-політичне забарвлення.

Незважаючи на негативні тенденції в релігійному середовищі, поступальний розвиток церковних структур продовжувався. Це підтверджується тим, що протягом 1989 - 1991 рр. зросла мережа релігійних організацій, відкривалися храми, монастирі. Якщо на початок 1988 р. УПЦ МП мала 3971 громаду, з яких майже половина знаходилась у західному регіоні України, то у 1991 р. кількість громад цієї конфесії досягла 5469. УАПЦ налічувала 1489 парафій. Греко-католицька церква по цьому показнику займала друге місце після УПЦ МП і мала 2643 громади. У повоєнний період ця церква нараховувала 3040 парафій. Загалом питома вага православних релігійних організацій в загальній кількості церковних організацій в Україні становила понад 50 відсотків [2, с. 678].

Процес організаційного становлення церковної структури УАПЦ, який відбувався в складних суспільно-політичних умовах, висвітлювався в друкованому органі церкви - газеті "Наша віра - Православ'я", яка була заснована 1 вересня 1989 року. Спочатку газета друкувалась нелегально в Литві. З 1990 р. вона почала виходити у Києві, її назва наприкінці року змінилася на "Наша віра". Редакційну колегію газети очолив головний редактор Сверстюк Євген Олександрович - відомий український письменник, доктор філософії, лауреат Шевченківської премії та Міжнародної премії ЮНЕСКО.

У першому числі газети подані документальні матеріали ініціативного комітету відновлення УАПЦ, започаткованого в лютому 1989 р. Повідомляючи про труднощі при реєстрації релігійних громад в Києві за відсутності у церкви культових приміщень, член комітету Лариса Лохвицька констатує: "У неприйнятті УАПЦ місцева влада діє в тісній злагоді із Екзархатом РПЦ" [15, с. 2]. Це свідчить про те, що місцеві органи влади не спішили визнавати українську церкву і навіть відкрито ігнорували її. Історичною подією для УАПЦ стало проголошення 19 серпня 1989 р. першого на Україні осередку цієї церкви - Петропавлівського храму у Львові.

У нових історичних умовах релігійний чинник постав вагомою складовою суспільного розвитку. Через те, що поділ в церковній сфері негативно позначався на суспільно-політичних процесах, держава постійно долучалася до пошуку шляхів подолання міжцерковних конфліктів.

За сприяння Президента України Л. Кравчука відбулось проведення 19-20 листопада 1991 р. у Києві І Всеукраїнського міжрелігійного форуму, у якому взяли участь представники майже усіх традиційних для України конфесій. На ньому порушувалось питання створення незалежної церкви. Позитивним наслідком форуму стало розпорядження лідера держави про передачу релігійним організаціям на ремонт та реставрацію храмів 25 млн. карбованців з арештованих рахунків КПУ [16, с. 127].

Отже, проведення цього форуму стало першим кроком до міжрелігійного порозуміння, хоча об'єднання церков владою уявлялося шляхом державних заходів.

У 1992 р. в результаті складних церковних процесів виникла нова православна юрисдикція -УПЦ КП, до складу якої була включена УАПЦ. З 1993 р., коли відбулося остаточне розмежування УАПЦ і УПЦ КП, православ'я в Україні розділилось на три самостійні гілки - УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ.

Дослідник А. Юраш, на підставі системного аналізу православно-католицьких відносин довів, що в Галичині після подій 1992 р., коли була утворена нова православна юрисдикція УПЦ КП, процес преходу православних парафій до УГПЦ практично завершився. "При цьому, - робиться висновок, - якщо розвиток УГКЦ тільки частково відбувався за рахунок колишніх громад РПЦ, то виникнення УАПЦ і трохи пізні- ше - УПЦ КП головним чином здіснювалолся на базі й за рахунок структур Московського Патріархату [5, с. 20].

Надання у грудні 1993 р. чинним законодавством про свободу совісті і релігійні організації права на почергове богослужіння в храмах з метою розв'язання церковних конфліктів також не призвело до бажаного результату - припиненню міжконфесійних протистоянь.

Отже, з цього часу розпочалася друга хвиля конфлікту, яка виникла між православними конфесіями. Основними сторонами міжправославного конфлікту та непримиримими ворогами стали УПЦ КП і УПЦ МП, про що свідчать публікації в церковній пресі цих конфесій.

Кожна з гілок православ'я намагалася розвивати видавничу справу для розширення свого впливу на віруючих. З 1992 р. офіційним періодичним виданням УПЦ КП став журнал "Православний вісник". Необхідно підкреслити той факт, що як УПЦ КП, так і УПЦ МП, яка мала однойменне видання, претендували на спадкоємність друкованого органу під такою ж назвою, який видавався українським екзархатом РПЦ з 1946 р.

В процесі церковного розвитку УПЦ КП головну увагу приділяла питанням розбудови "національної Церкви". Сутність цієї ідеї полягала у тому, що українська державність повинна базуватись на національно орієнтованій церкві. Публікації з цієї тематики, а також з проблеми міжцерковних відносин розміщалися майже у кожному номері часопису УПЦ КП в рубриках "Церковне життя" і "Українська церква на сучасному етапі". Процитуємо фрагмент з виступу на прес-конференції з проблем духовності митрополита Філа- рета (Денисенка), на той час заступника першоієрарха уПц КП: "Київський Патріархат виступає за створення незалежної, тобто Помісної Православної Церкви. Московський Патріархат - за збереження єдності з Московською Патріархією, щоб бути частиною Московського Патріархату в Україні. Між цими двома Патріархатами зараз відбувається протистояння: одні хочуть належати до Москви, другі - мати свою незалежну Церкву. Московський Патріархат в цій боротьбі використовує різні засоби, щоб Київський