Не менш гострі публікації з критикою на адресу своїх опонентів - УПЦ КП і УАПЦ розміщала в періодичних друкованих органах УПЦ МП, називаючи їх "розкольниками", "націоналістами".

Відтак, огляд православної преси свідчить про те, що у першій половині 90-х рр. ХХ століття процеси релігійного відродження супроводжувались міжрелігійними конфліктами. Розпалення міжконфесійної ворожнечі у церковних ЗМІ призводило до роз'єднуючих процесів у суспільстві і негативно позначалось на суспільно-політичному кліматі країни в цілому.

Згодом випадки гострих міжконфесійних конфліктів не мали вже такого масового характеру як раніше, але протистояння між православними конфесіями зберігалось.

У 1995 р. між православними юрисдикціями було започатковано діалог з питання об'єднання церков. Принципова позиція УАПЦ, яка була висловлена під час консультацій з УПЦ МП, полягала у тому, що об'єднання православних церков вона бачить лише за умов підпорядкованості Константинопольському Патріарху.

УПЦ МП, доводячи свою першість, вбачала себе єдиною канонічною церковною структурою в православному середовищі країни. Офіційна ідеологічна парадигма церкви, яка була сформована Св. синодом ще у 1992 р. та підтверджена у 1995 р., весь час залишалася незмінною. Такою вона є і тепер. Заключа- ється вона у тому, що "розкольники через покаяння" повинні приєднатися до канонічного православ'я. Крім того, УПЦ мП погоджувалася вести переговори за таких умов: припинення змагань стосовно церковного майна, невтручання політиків в церковні питання і без участі колишнього митрополита Філарета (Денисенко) [18, с. 4].

Відтак, через принципові розходження в позиціях консультації поміж УПЦ МП і УАПЦ не призвели до практичних зрушень.

За часів Президента України Л. Кучми владні структури неодноразово висловлювалися за об'єднання православних церков, але ці заяви мали більше декларативний характер ніж практичний.

Як свідчать публікації у пресі УАПЦ ієрархи цієї церки демонстрували незалежну позицію по відношенню до державних інституцій. Вони вказували владі на необхідність позбутися подвійної моралі в усіх сферах суспільства та цезаропапістських стереотипів мислення у стосунках "держава-церква". У Меморандумі предстоятеля УАПЦ Димитрія (Яреми) Президентові України Леоніду Кучмі зазначалося, що саме на владу покладається провина за "штучну природу" поділу українського православ"я [19, с. 2].

Одним із основних завдань Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), яка була утворена у грудні 1996 р., було сприяння міжконфесійному взаєморозумінню та злагоді. До складу Ради входять 19 Церков і релігійних організацій, у числі яких представники уПц МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ.

Матеріали засідань ВРЦіРО регулярно публікувалися у "Інформаційному бюлетені" та в офіційній частині журналу "Православний вісник" УПЦ КП. Проте, ухвали Ради, що мали рекомендаційний характер, так і не привели до подолання міжрелігійних незгод.

Не внесла суттєвих змін в міжцерковні відносини в українській православній спільноті зустріч на "вищому рівні", яка відбулась між Патріархами - Константинопольським Варфоломієм І і Московським Алєк- сієм ІІ (Рідігером) у вересні 1997 р. в м. Одесі. Такі консультації між представниками цих патріархатів проводились ще неодноразово.

У червні 2000 р. урядова делегація провела переговори у Вселенській Патріархії стосовно вирішення міжправославного конфлікту в Україні. У відповідь на ці дії Архієрейський Собор УПЦ МП, який відбувся у липні 2000 р., звернувся до Вселенського Патріарха з проханням не втручатись у міжправославний конфлікт в Україні. Він вважав, що це може призвести до нових розділень у церковному середовищі [20, с. 2-3].

Отже, проведена робота не дала бажаного результату. Константинопольський Патріарх ставив умовою надання автокефалії об'єднання усіх трьох течій в українському православ'ї.

Групи впливових священнослужителів від УПЦ КП та УАПЦ з метою подолання кризи під час перебування у Вселенській патріархії 8 листопада 2000 р. утворили змішану комісію для вивчення шляхів досягнення єдності поміж їх церквами і підписали відповідний документ, згідно з яким вони зобов'язувались на усіх етапах діяльності керуватись порадами Константинопольської патріархії. Журнал "Православна Гали - чина" Львівської єпархії УАПЦ за 2001 р. подає досить обширну інформацію про другу зустріч учасників комісії, яка відбулась в Стамбулі у червні 2001 р., та про її засідання у м. Тернополі [21, с. 6-7].

Вперше за стіл переговорів 13-16 липня 2001 р. у Цюріху (Швейцарія) , крім делегацій від Вселенської та Московської патріархій, сіли представники УПЦ КП і УАПЦ. Вони висловили спільну позицію стосовно утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви на канонічних засадах. Проте ця ідея не знайшла підтримки у представників Московського патріархату та УПЦ МП.

Отже, протягом 1995-2000 рр. православними конфесіями за підтримки влади декілька разів робились спроби вирішити міжправославний конфлікт в Україні, але ця робота не увінчалася успіхом.

Завдяки якісним змінам у житті православних інституцій, що спостерігалися протягом 90-х рр. минулого століття, відбувся динамічний розвиток православної преси.

У 2000 р. мережа православних церков збільшилась у порівнянні з 1991 р. в 1,7 рази і становила понад 12 тис. громад. Домінуюче положення займала УПЦ МП, яка мала 8590 громад і 55 періодичних друкованих органів, УПЦ КП налічувала 2557 громад і 27 періодичних видань, УАПЦ мала 1016 громад, її пе- рідика була представлена одним журналом („Православна Галичина") і 5 газетами. УГКЦ не тільки відновила кількість своїх парафій (3350) і стала по цьому показнику другою після УПЦ МП, але й поширила свою мережу майже в усіх регіонах України [22, с. 66-74].

На другому етапі