молодіжі...» [10, с.132]. Б. Мартос також досить скептично ставиться до діяльності ТУП на початку березня 1917 р. Днем організації УЦР він пропонує вважати 7 березня, «коли зібралися представники різних українських організацій, і коли вони заснували Центральну Раду й обрали її президію, в склад якої ввійшли представники не тільки ТУП, але й інших українських товариств». Про події 3 березня він взагалі нічого не пише. Що ж стосується 4 березня, то цього дня, за його інформацією, відбулося засідання деяких українських організацій, у т. ч. ТУП, «яке намітило план культурно-просвітної діяльності», і нічого більше [17, с.34,35].
Все зазначене вище свідчить, на наш погляд, переконливо свідчить, що верія про «започаткування» Центральної Ради членами ТУП є «неспростовним знанням», документально не підтверджується. А це, у свою чергу, залишає відкритим питання дальшого дослідження обставин утворення УЦР.
На наш погляд, деякі з цих обставин можна прояснити, якщо уважніше проаналізувати склад опонентів ТУП в переговорах щодо майбутнього всеукраїнського об'єднання.
Діяльність цієї групи не досліджувалася істориками і мало й необ'єктивно описана в мемуарах. Зокрема, Є. Чикаленко і Д. Дорошенко про своїх опонентів пишуть досить скупо, але з неприхованою антипатією. Перед читачем постають неврівноважені, безвідповідальні, без чіткої ідеологічної орієнтації, схильні до політичної демагогії люди, з якими навіть на особистісному рівні важко спілкуватися і які провалили багатообіцяючий політичний проект ТУП. Співробітництво з ними, такими "безпринципними демагогами, як Степаненко та інші..., - писав Є. Чикаленко, - мене, хворого, так знеохотило, що я з того часу перестав ходити на засідання Центральної Ради» [12, с.255].
Немає сумніву, що це суб'єктивний і політично упереджений підхід. Але факти узгоджених дій опонентів ТУП, серед яких мемуаристи називають І. Стешенка, Д. Антоновича, О.Степаненка, а також М. Міхновського і його однодумівців, у недостатньо поінформованого читача можуть викликати здивування і вимагають пояснення. Занадто різними здаються вони для узгоджених дій. Адже про Д. Антоновича й І. Стешенка склалася думка як про прибічників автономістсько-федералістичної перспективи України. Саме така політична орієнтація досить довго переважала в Центральній Раді. Що ж стосується О. Степаненка, то він увійшов в історію як послідовний самостійник, один з організаторів Української народної партії, соратник М. Міхновського, учасник ІІ Всеукраїнського студентського з'їзду у Львові (1913 р.), який пройшов під гаслами сепаратизму від Росії [18, с.166]. Без сумніву, діями О. Степаненка, М.Міхновського та його однодумців [11, с.85; 10, с.129] не обмежується участь самостійників у створенні Центральної Ради. Серед засновників УЦР деякі автори називають і 24- літнього самостійника В. Отаманенко (його вважають ідейним провідником «Братства самостійників»), співорганізатор видавництва «Вернигора», яке в 1917 р. масовими тиражами видавало самостійницькі листівки і брошури [18, с.142; 7, c.114-115]. Для відповіді, чи має цей список продовження, слід провести спеціальне дослідження. Але і сказаного цілком достатньо для висновку, що не в інтересах вивчення проблеми обмежуватися констатуванням участі «поодиноких самостійників» у створенні «однієї та єдиної» Центральної Ради. Слід розглянути питання у ширшому контексті. Зокрема, чи мали самостійники необхідні кадрові й інтелектуальні ресурси для участі у такому важливому політичному проекті, як утворення Центральної Ради, і як вони взагалі опинилися в ньому разом із соціалістами?
Існує точка зору, що самостійники в березні 1917 р. не мали ніякого суспільного впливу, а в українському середовищі домінували прихильники національно-територіальної автономії України. Адже загальновідомо, що з початку ХХ ст. в українському політичному спектрі переважали соціалістичні партії і групи з автономістсько-федералістичною орієнтацією. Вважається, що в роки війни у цьому відношенні мало що змінилося. Але це не так. З початком Світової війни в українському суспільстві стали швидко поширюватися самостійницькі настрої. Відповідь на питання, чому це відбувалося, можуть підказати обставини Першої світової війни, яка показала повну безперспективність надій на вирішення «українського питання» в умовах царської Росії. Це і викликало еволюцію частини українських соціалістів від ідеї територіальної автономії в межах Росії до сепаратизму і самостійності. Колишні відмінності між соціалістами-автономістами і самостійниками в цих умовах почали відходити (звичайно, на певний час) на задній план.
У літературі наводиться немало прикладів такого політичного дрейфу. Мова йде не про поодинокі випадки, а про зміну позиції цілих груп, гуртків, організацій - як соціалістичної спрямованості, так і безпартійних, зокрема, молодіжних (членів «Юнацьких спілок» та інших молодіжних груп) [19, с.275- 284; 20, c.76-79; 21, с.6; 5, с.213-215]. Про існування в Києві у 1916 р. молодіжних груп з самостійницькою орієнтацією писав у своїх «Споминах» і М. Грушевський [10, с.115].
У цей процес виявився втягнутим і Д. Антонович, про значну роль якого у створенні Центральної Ради пишуть всі мемуаристи і дослідники. Очолювані ним українські соціал-демократи (в літературі про них говориться як про «групу Д. Антоновича») в роки війни визначилися на платформі Союзу визволення України і підтримували з ним зв'язки [19, с.279,280]. Таким чином, майже всі опоненти ТУП, прізвища яких називаються у споминах Є. Чикаленка, Д. Дорошенка і М. Грушевського, дистанціювалися від традиційного для для українського політикуму курсу на національно- територіальну автономію у складі Росії. Принципових політичних перешкод для їх тісної співпраці з послідовними самостійниками не залишалося.
У цей контекст, на наш погляд, вписується і версія про участь в