Ми вже наводили архівні документи - виявлені в фондах поліції три варіанти програми «Братства самостійників», які мали спільний прототип. Поширювалися вони в різних регіонах України. У поєднанні з іншими матеріалами, ці документи, на наш погляд, дають підстави для висновку, що організація чи окремі групи під цією назвою справді існували [5, с.208,209]. Продовжуючи дискусію з нами, В. Солдатенко, навпаки, вважає, що «наявність згаданих документів зовсім не дає підстав про незаперечне свідчення існування відповідної організації» [4, с.105]. У зв'язку з цим виникає питання: скільки документів слід пред'явити, щоб шановний дослідник змінив свою точку зору? Адже насправді подібних матеріалів було значно більше - як відомо, в архіви попадає, а потім виявляється істориками лише невелика їх частина. Та справа, звичайно, не в документах (при певному підході сумніватися в існуванні політичної організації можна за будь-якої їх кількості), а в людях, які стояли за ними, тримали їх в руках, переховували, читали, передавали іншим, рискуючи при цьому попасти в руки поліції, обговорювали, сперечалися, поділяли чи відкидали продекларовані в них погляди. Справа, врешті-решт, в історичних фактах. А їх, на наш погляд, достатньо для висновку про існування в роки Першої світової війни в Україні самостійницької політичної течії, у складі якої були й ті, хто так чи інакше був причетний до зазначених документів «Братства самостійників».

У світлі зазначеного вище тісна співпраця соціалістів-автономістів і самостійників при створенні Центральної Ради здається цілком природною. Можливо, це партійно-політичне середовище не було так чітко структуроване, як його опонент - Товариство українських поступовців. Але, якщо судити з конкретних дій, у ньому було достатньо внутрішньої злагоди і відчуття спільної мети. Воно мало відповідні кадрові ресурси і політичну волю, щоб розпочати формування Центральної Ради. Нарешті, було чітке відчуття політичного опонента, яке служило додатковим фактором внутрішньої консолідації. Ніякими стримуючими обставинами (як, наприклад, характерним для поступовців прагненням залишити за собою дореволюційні позиції і навіть зміцнити їх) його представники не були переобтяжені. Саме вони запропонували коаліційну форму організації і вперто добивалися свого. Подібна позиція відкрила можливості для відчутного виграшу в ініціативі. На наш погляд, опоненти ТУП мали не менше, а навіть більше можливостей, щоб стати ініціатором створення УЦР. Але - це лише гіпотеза, адже документів, які б прямо засвідчили, що саме ці люди запропонували назву «Центральна Рада» новій організації, і що саме вони почали її конструювати, - не знайдено.

Підбиваючи підсумки, можна з певністю стверджувати небагато.

По-перше, підстав для висновку що версія про ініціативну роль членів ТУП у «започаткуванні» Центральної Ради є «неспростовним знанням», явно недостатньо. Жоден із введених у науковий обіг документів прямо її не підтверджує. Те, що вона була зафіксована в публікаціях деяких діячів Української революції (наприклад, П.Христюка), не компенсує цієї фундаментальної хиби. В цілому, ця версія виходить за інформаційне поле використаних для її підтвердження історичних джерел. Схоже, що В. Солдатенко це розуміє, коли визнає, що «...лише деякі елементи документів», на яких побудована його версія, «справді можна витлумачити й неоднозначно». Але замість того, щоб проаналізувати ці «елементи» предметно проаналізувати і чітко і витлумачити ці «елементи», він вдається до абстрактного теоретизування з приводу «відмінностей у датуванні події», як про «явище... досить поширене та зрозуміле» для мемуарних джерел, а також про «певні редакційні недосконалості інформаційно-репортерських матеріалів», що «трапляється в журналістській практиці нерідко» [4, с.106]. Певне, у свідомості дослідника склалася досить жорстка схема, через призму якої він розглядає не лише дослідницькі тексти, а навіть історичні джерела. Лише з шляхом натяжок і перебільшень можна стверджувати, що саме ТУП виробив ідею Центральної Ради і дав її назву, що він ініціював її створення. При нинішній джерельній базі ця версія повинна бути сприйнята як гіпотеза, про що слід чітко сказати.

По-друге, є достатньо підстав, щоб стверджувати, що у процес творення загальнонаціонального об'єднання виявилися втягнутими дві групи українського політикуму: 1) соціалісти (автономістської, сепаратистської ісамостійницької спрямованості), що діяли узгоджено з послідовними самостійниками більш правої орієнтації (О. Степаненко, М. Міхновський та ін.); 2) ліберали, здебільшого члени ТУП. Це були два відособлені національно-політичні центри, які перебували у стані жорсткої конкуренції. Фундаментальною підставою для існування цих центрів було різне бачення соціально-економічного і політичного майбутнього України і принципів формування загальноукраїнської організації. Достеменно відомо, що з ідеєю створення коаліційного об'єднання, висунутою всупереч проекту ТУП, виступила група, яку представляли І. Стешенко, Д. Антонович і О. Степаненко. Саме ця група запропонувала і вихід з глухого кута, в якому опинилися переговори, - запрошення на голову організації М. Грушевського. Хто перший назвав себе 3 березня 1917 р. (або навіть раніше) іменем «Центральна Рада», або запропонував його загалу (кого включав цей загал 3 березня?) - невідомо. Можливо, в метушні перших днів революції обидві групи, які перебували в різних місцях Києва, деякий час носили це ім'я. При нинішній джерельній базі стверджувати щось певне неможливо. У той же час ця версія має право на існування як гіпотеза, над якою ще слід працювати, розширюючи коло документів, вдосконалюючи