у роки першої російської революції не знаходили широкого відгуку в українському суспільстві. Але справа не лише у цьому. Зрештою, масової опори у роки російської революції, особливо на її початку, у 1905 р., не завоювала жодна з українських національних партій, незважаючи на те, що усі вони (крім УНП) стояли на досить поміркованих позиціях автономії України і були дуже далекими від "крайнощів" самостійників. Лише соціал-демократична "Спілка" на короткий час у 1906 р. перетворилася у досить численну і впливову партію. Але, як свідчать факти, в цей час вона майже втратила свій український характер і перетворилася у філію російської соціал- демократії. Це наштовхує на думку, що справа не в масштабах національних претензій партій, а у стані національного руху в цілому. І не слід покладати відповідальність за це на Махновського. Як правило, воно йде від незнання конкретних фактів його біографії або оперування міфами. Лише конкретні факти можуть дати відповідь на питання, чи справді діяльність Міхновського в роки революції була позначена невиваженістю, крайнощами, екстремізмом і не відповідала конкретній історичній ситуації.
Мемуаристи і дослідники з націоналістичного табору стверджують, що домінантою для нього були національні інтереси України, яким він підпорядковував вузькопартійні, групові. На підтримку цієї думки вони наводять конкретні факти. Зокрема, Махновського вважають одним з ініціаторів зближення самостійників з представниками ліберального українського табору, переконаними автономістами, противниками самостійницької ідеї. Стверджується, що заради єдності національних сил він був готовий відсунути ідею самостійності за межі діалогу з автономістами, погодитися на гасло автономії України, яку уявляв як крок до незалежності.
Справді, у червні 1905 р. у Полтаві відбувся з'їзд українських партій, на якому була зроблена спроба поєднати зусилля українського ліберально-демократичного табору, представленого Українською демократичною та Українською радикальною партіями, з самостійниками, членами Української народної партії. Предметом нарад на з' їзді стала справа автономії України в межах Російської держави, на що згодилися всі присутні. На другий день роботи з'їзду, 30 червня, було прийнято такі постанови: "1. Українці визначають, що мир в державі привернути може співучасть цілого суспільства в законодавстві, і тому прилучаються до теперішньої боротьби за Конституцію в Росії на основі рівного і загального права голосування; 2. Українці ставлять за свій ідеал в межах Російської держави політичну автономію України в сьому змислі, що домагаються свого українського сейму з осідком в Києві із сим, щоб до центрального парламенту належали тільки справи війни і мира, торгових і всяких інших трактатів, війська, спільних фінансів та мит" [4.-С.9].
Відмовляючись від вимоги незалежності, писав Г. Касьянов, націоналісти пішли на "нечуваний компроміс" [3.-С.106]. На наш погляд, така оцінка не підтверджується фактами і виходить з переконання про прямолінійність, ідеологічну заангажованість самостійників та їх лідера. Насправді, М. Міхновський з самого початку своєї діяльності не виключав автономії, як кроку до здобуття незалежності. Більше того, він навіть вважав, що без автономії не обійтися. Ще у брошурі "Самостійна Україна" (1900 р.) він назвав своїх прибічників "партією практичної діяльності", яка своєю найближчою метою ставить "повернення прав, визначених Переяславською конституцією" [5.-С.71]. Просто дивно, що
цього не помічають критики Махновського. Українська народна партія обирала достатньо
раціональну в умовах революції тактику, спрямовану на створення загальнонаціонального фронту. Така тактика знайшла відгук у колах українських лібералів. Це підтверджують пропагандистські матеріали і програмні документи самостійників, а також їх конкретна діяльність.
У 1905 р. Микола Міхновський з допомогою Миколи Шемета організував видання журналу "Самостійна Україна", перший і єдиний номер на 12 сторінках, який вийшов у Західній Україні у вересні 1905 р. і нелегально поширювався на Наддніпрянщині. Текст журналу, за свідченням Сергія Шемета, на три чверті був написаний Міхновським [7.-С.12]. Серед матеріалів загального характеру та інформацій з приводу партійного і громадського життя в Україні, тут знайшли відбиток питання тактики самостійників у революції.
На першій сторінці часопису була надрукована передовиця "До українського народу", в якій УНП пояснювала своє ставлення до революції і накреслювала перспективи цієї боротьби для українського народу.
Звертає на себе увагу, перш за все, заява авторів про їх прагнення говорити не від імені якоїсь партії, чи соціальної групи суспільства. "Ми виступаємо на боротьбу не за інтереси якоїсь класи чи верстви суспільства, бо не віримо, щоб та чи інша частина суспільства мала більші права, ніж інша". Такий підхід різко контрастував з позицією українських соціал-демократів, які відкрито демонстрували свої класові орієнтири, оголосивши себе партією українського пролетаріату.
У передовиці достатньо чітко сформульована тактика самостійників і форми їх боротьби в революції: "Ми йдемо до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з під економічного та національного рабства, - говориться в ній. - ...Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського... Повстання се єдина наша оборона і. ми тільки боронимось, а не нападаємо, .бо ми підтоптані й поневолені, бо нашому життю, цілій будутччині нашого народу загрожує смерть. тоді, коли чужинці, пани наші аж тонуть у розкошах та в золоті". У нас "віднято право на працю, право на освіту на мові нашій, право на розвит культурний". Причини зневоленого становлення українців вони бачили в експлуатації чужинців, яким належали "всі добра на Україні". "Ціла купа народів: москалі, ляхи,