1904-1907 рр." [38]. Ця стаття є спробою відновити історію цього виступу за спогадами його учасників, з якими В. Євтимовичу у 1917-1920 рр. довелося співпрацювати на військовій роботі в армії УНР, а також з тими, з ким він спілкувався в еміграції. Серед них були офіцери, досить детально обізнані з перебігом подій і долею їх учасників. Крім того, про характер подій можна судити і по архівних матеріалах, зокрема по матеріалах слідства у справах повстання.
Але ця подія і зараз залишається поза увагою дослідників, які вивчають проблеми першої російської революції в Україні. Традиційний партійний підхід, який панував у радянській історичній науці, вимагав пильного вивчення соціальних рухів, ініціатором і керівником яких була більшовицька партія і замовчування подій, пов'язаних із проявами національного протесту революційно налаштованих мас. Як приклад, можна навести загальновідоме повстання у Києві саперної бригади, що почалося 18 листопада 1905 р. під керівництвом Б. Жаданівського, про якого в радянських книгах писали як про члена більшовицької партії. Цій події присвячено багато спеціальних досліджень, іменем Б. Жаданівського названо вулицю у Києві. Разом з тим, жодного слова немає в історичній літературі про повстання саперів, описане В. Євтимовичем.
Як свідчать архівні матеріали і свідчення В. Євтимовича, це повстання відбулося в Києві на початку червня 1907 р. (під час розпуску II Державної думи) серед солдатів 5-го понтонного і 41-го Селенгінського полків на чолі з Ждановичем і членом Української народної партії і групи "Оборона України" М. Шевченком [2.-Ф.316.-Оп.1.-Спр.423-429].
Виступи почали офіцери 5-го понтонного полку під проводом підпоручника Ждановича, а його керування зосередилося в революційно-військовому штабі [38.-С. 95].
Враховуючи, що участь в організації повстання брали виключно старшини-українці, воно носило виразно український і протиімперський характер. Жданович вивів сотню на Жидівський базар, де вона мала об' єднатися з Селенгінським полком. Але підтримки від Селенгінського полку не було і повстання з цього моменту було приречене на провал.
Проти понтонерів, які укріпилися і забарикадувалися поміж рундуками Жидівського базару, командування Київського військового округу вислало учбову команду 168 піш
Миргородського полку. Після бою, в результаті якого було більше десятка вбитих і стільки ж поранених, самі повстанці заарештували своїх керівників і видали командуванню. Відбувся суд, який засудив Ждановича до смертної кари через розстріл. Але виконати вирок не вдалося. Коли засудженого перевозили з приміщення воєнно-польового суду до "Косого капоніру" києво-печерської фортеці, його соратники, переодягнені у цивільне офіцери 5-го понтонного і 7-го саперного батальйонів, звільнили арештованого. Через деякий час Жданович опинився в Харкові, де з допомогою Миколи Міхновського одержав закордонний паспорт, по якому йому вдалося виїхати до Австрії. Під час світової війни він воював у складі УСС, після важкого поранення попав у полон до росіян, де був розпізнаний і загинув від ран [38.-С.94].
Іншим центром повстання був 41-й піхотний Селенгінський полк. Керівником цього повстання був Михайло Шевченко, член воєнізованої організації УНП "Оборона України". Завданням повстанців було висунення в район Жидівського базару, де планувалося їх з' єднання з понтонерами і саперами.
Як свідчать матеріали слідства, яке проводив Київський військово-окружний суд, 4 червня, коли черговий по полку офіцер скомандував "бить зарю", раптом на середину строю 11-ої роти вибіг рядовий Шевченко. Він звернувся до присутніх із закликом: "Товарищи, к оружию!" і пальнув з рушниці. Його підтримало ще декілька чоловік. Це був сигнал до повстання. Почалося самовільне озброєння солдат. Але це тривало недовго. Командир полку, який був ознайомлений з планами повстанців, наказав заспокоїтися і розійтися по наметах. Шевченко спробував перехопити ініціативу. Та несподівано з'явився командир 11- ої роти Пазюрич. Він намагався схопити Шевченка. Останній змушений був тікати до свого намету, де завчасно були заготовлені три бомби. Михайла Шевченка було заарештовано і передано до суду. Разом з ним до суду потрапили його товариші, ініціатори цих подій В. Донцов, М. Калінін, В. Губанов, І. Сухаралідзе та інші [2.-Ф.316.-Оп.1.-Спр.429.-Арк.2-3, 61-62, 68, 96].
На слідстві заарештовані вели себе мужньо. Прізвища учасників і цілі організації вони не назвали. Але слідчі все ж установили, що Шевченко належав до "партії військової організації", яка готувала повстання. У цьому місці дані Євтимовича і слідчої комісії розходяться. Як свідчить Євтимович, Шевченка, пораненого пострілами у груди командиром полку під час спроби підняти солдатів на повстання, було притягнуто до суду, але він помер від ран, не дочекавшись завершення процесу.
Київський воєнно-окружний суд, який розглядав цю справу, встановив "безперечне українсько-мазепинське" тло й мотиви справи й розцінював повстання як спробу відірвання України від Росії шляхом збройного повстання [38.-С.95]. Судове слідство підтвердило, за словами В. Євтимовича, приналежність Шевченка до "Оборони України", але зазначило, "що на виступ, по всіх даних, пішов на власну руку. не дочекавшись наказу від революційного штабу" [38.-С.95].
Підсумовуючи сказане, є підстави стверджувати, що революція 1905-1907 рр. стала першим етапом у становленні політичного світогляду Миколи Міхновського, хоча вона не змінила його самостійницьких поглядів, але істотним чином вплинула на формування соціально-економічних ідеалів. Міхновський пережив пік захоплення соціалізмом і став еволюціонізувати до консерватизму. В цей час українські соціалістичні партії, все більше схилялись до ліворадикальних соціалістичних гасел, віддаляючись на практиці від ідей західноєвропейської соціал-демократії. Лівіння українських соціалістів штовхало їх на співпрацю