Діяльність цієї організації - маловідома сторінка історії робітничого руху України. Окрім складеної в 1906 р. програми, про неї майже нічого не відомо. Програма організації не була чимось оригінальним у порівнянні з програмою самої партії. Вона намагалась об' єднати українських міських робітників на засадах "Самостійної України", вимагала свободи українського слова і друку, загального безкоштовного навчання, впровадження рідної мови у школах, суді, адміністрації, проголошення демократичних свобод на Україні. Аби забезпечити ті свободи, Робітницька організація УНП закликала ". скликати Українську Народну Раду (парламент) у м. Києві" і передати до її відома Просвіти, суди, адміністрацію. В розв'язанні соціально-економічних питань програма наголошувала на націоналізації фабрик і заводів на території України. Автономія визнавалась нею як перший шабель до повної свободи українського народу, яка дасть йому змогу швидше зрозуміти робітницьке класове становище, швидше зорганізуватись задля останньої і рішучої боротьби з капіталом [16.-Ф.102.-Оп.1906.-Спр.25.-Арк.41]. Єдина відмінність цього документу полягала в тому, що тут "не видно, - як зазначала газета "Громадська думка", - ворогування до чужих народів, що живуть на нашій землі" [17]; у цій програмі навіть говориться, що "робітницька" організація УНП бореться поперед за свободу українського пролетаріату, піддержуючи в боротьбі пролетаріат знедолених націй і пролетаріат взагалі" [16.-Ф.102.-Оп.ОВ ДП (1906).-Спр.25.-Арк.41].

Збереглися свідчення того, що самостійники прагнули створити і власну селянську організацію партійного типу. Із закликом гуртуватися в Українську селянську партію зверталися до селянства найближчі соратники Міхновського Микола і Володимир Шемети наприкінці 1905 р. Мабуть, з цього приводу проводилася певна організаційна робота [18.- 1905.-4 листопада, 28 грудня]. На Селянську партію покладалося завдання "будити національну і класову свідомість українського селянства". Наприкінці 1905 р. відбувся установчий з'їзд цієї партії, на якому була прийнята програма-мінімум, що, в загальних рисах повторювала програму УНП [19]. Мабуть, на цю організацію спирався Володимир Шемет, коли зробив спробу підняти лубенських селян на збройне повстання (т.зв. Лубенська республіка). Коли він із братом Миколою опинився за це в тюрмі, його адвокатом виступив Микола Міхновський.

Революція диктувала створення єдиного національного фронту. Як зазначалося вище, до цього прагнули і українські самостійники, і українські ліберали. Що ж стосується представників українських соціалістичних партій, то спроба пошуку компромісів з ними з самого початку була приречена на провал. Соціалісти виступали за створення єдиного революційного, а не національного фронту. Єдиний національний фронт затушовував, на їх думку, класові суперечки, які за теорією Маркса і Енгельса складали головний зміст соціальної революції. Запекла ідейна боротьба соціалістів із самостійниками у роки революції ще більше загострилася. На сторінках періодичних видань часто друкувались матеріали антисамостійницького спрямування.

Так, з різкою критикою самостійників на сторінках журналу "Україна" в 1907 р. виступив С. Петлюра, один з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. Він звинуватив їх в "обмеженості і вузькості"; у членах партії Петлюра вбачав "національну хворобливість", "психопатологічний елемент", а у практичній діяльності партії - сприятливий ґрунт для зростання таких явищ, як антисемітизм, русофобія, людожерство до інших національних елементів на Україні. Інший діяч УСДРП, відомий український письменник В. К. Винниченко також піддавав жорсткій критиці самостійників. В одному з його ранніх оповідань, написаних у роки першої російської революції, виведено образ самостійника Данила Недоторканого, щирого українця, який за свою войовничу непримиренність у національному питанні опинився в тюрмі: "Високий здоровенний чолов' яга з довгими козацькими вусами. Ходить у вишиваній сорочці з стьожкою".

Дізнавшись, що разом з ним у тюрмі сидять росіяни, пересварився з ними: "Геть, - кричить,

чортова кацапня з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди!" [20].

Данило Недоторканий - карикатурний і узагальнюючий образ. Без сумніву, у нього є прототипи. Ми схиляємося до висновку, що таким прототипом є Микола Міхновський. Деякі факти з його біографії політичні противники Міхновського описували саме так, як це зробив В. Винниченко. Але Олександр Коваленко у споминах "На межі віків" вважає, що образ "Щирого" Винниченко списав з одного із харківських націоналістів О. Бородая, який у 70-х роках ХІХ ст. емігрував до США, а на початку ХХ ст. повернувся додому, сподіваючись побачити "українізовану" батьківщину. Характерно, що Коваленко не бачить в описаній Винниченком ситуації підстав для сатири. Він цілком на боці "Щирого": "Можна тільки уявити собі силу того розчарування, той біль його патріотичної душі, які він відчув, коли, приїхавши до Києва, побачив, що не тільки вся "мерзость и запустение" в ньому залишилися, але що навіть те, що ще зосталося в ньому від української стихії колись, майже зовсім зникло; коли проходивши цілий день по вулицях, він не почув ані одного українського слова, коли на його запитання по-українськи до кого-небудь з перехожих люди витріщали очі на його бездоганне інтелігентне вбрання,