а потім, пробелькотавши щось по- московськи, скоренько тікали від нього, немов від божевільного; коли по крамницях, по установах, його по кілька разів перепитували: "Что, вам, собственно говоря, угодно?" - якщо він там звертався звертався по-українськи. Навіть серед "свідомих" українців він зустрічав таких, хто говорив по-українськи тільки поза хатою, а в родині - по-російськи. Так, дійсно було з чого стати "ненормальним". Отже, чи не смішно? Чи було тут місце для здорового шляхетного гумору? Ні! Тут могло знайти поживу тільки зубоскальство гальорки, для якої "закони не писані".
І не можна не пошкодувати, що такий поважний письменник як Винниченко. на радість цій "гальорці" вчинив кривду не стільки пам'яті покійного Бородая, скільки своїй репутації одного з видатніших українських письменників" [21.-С.90].
Свої спомини Олександр Коваленко написав уже в еміграції, але подібну реакцію оповідання Винниченка зустріло серед багатьох українців негайно після його публікації. Однак, карикатурна фігура "щирого українця" Данила Недоторканого у соціалістичних колах української інтелігенції і на сторінках періодичної преси продовжувала використовуватися як узагальнений образ самостійника і у наступні роки. "Десять літ назад,
писав у 1917 р. М.С. Грушевський, - наш визначний письменник В. Винниченко їдко висміяв сих людей, котрі навіть в українських тюрмах не хотіли терпіти кацапів і веліли їм забиратися до Московщини" [21.-С.106].
Незважаючи на жорстку конкуренцію з боку соціалістів, самостійникам вдалося завоювати певний авторитет серед студентів. Зокрема, у Харкові, за даними місцевого охоронного відділення, вони організували Академічне товариство "Січ - Самостійна Україна". Прямих вказівок на участь у роботі цього товариства Миколи Міхновського в документах харківської поліції виявити не вдалося. Але відомо, що він завжди охоче працював у студентському середовищі і не міг залишити без уваги це об'єднання. З високою мірою ймовірності можна стверджувати, що до нього належала молода вчителька гімназії Христина Алчевська, з якою Міхновський був у дружніх стосунках. Х.О. Алчевська брала активну участь в організації й проведенні мітингів і страйків учнів середніх шкіл Харкова. Судячи з того, що у неї збереглися списки деяких нелегальних об' єднань та листівка, написана від імені "Академічного товариства "Січ", вона мала зв'язки і з підпіллям [23.- Ф.969.-Оп.1.-Спр.4.-Арк.118]. Детальних відомостей про цей бік її діяльності не знаходимо, але сама Х.О. Алчевська писала, що про її революційність ширилися плітки й легенди, їй навіть приписувався вислів: "Я б бажала бачити на вулицях нашого міста ріки крові" [24.- С.419]. За нелояльне ставлення до існуючого ладу Х.О. Алчевську довго не затверджували на посаді, а в 1906 р. їй було зроблено попередження, що коли надалі нею буде висловлюватися співчуття і підтримка вимог учнівської молоді, то вона буде негайно усунута зі служби [24.-С.461].
Досить конструктивні стосунки склалися в роки революції у Міхновського з представниками старої українофільської інтелігенції. Життєвий досвід і висока освіченість утримували їх від спокуси вдатися до радикальних методів перебудови суспільства, до яких закликали РУП та УНП. Однак, вони також не стали членами українських партій ліберально-демократичного спрямування - УДП та РУП, які згодом об' єдналися в УДРП. Полем для співпраці з ними самостійники обрали культурно-освітню діяльність, ліквідацію заборон на українське друковане слово та організацію української преси. Особисто від свого імені з проханням про пом'якшення законів відносно української преси звертається до члена Державної Ради О.О. Коні харківська просвітителька Х.Д. Алчевська [23.-Ф.969.- Оп.1.-Спр.1.-Арк.23].
У січні 1905 р. міністр внутрішніх справ Вітте доручив Академії наук розглянути питання щодо цензурних обмежень української мови і викласти з цього приводу свої міркування. Відповідні доручення отримали Київський та Харківський університети. В Харківському університеті була створена комісія, до складу якої увійшли: М.Ф. Сумцов (голова), М.П. Чубинський, Д.М. Овсянико-Куликовський, О.О. Раєвський, Т.І. Буткевич, М.О. Максимейко, С.В. Соловйов, О.К. Білоусов та інші. Рішення комісії Харківського університету солідаризувалися з вимогами української інтелігенції про скасування обмежень стосовно української мови і визнавали нагальну потребу допустити українську мову в школи, поповнити українськими книгами читальні та бібліотеки, дозволити вільні бесіди, читання й церковні проповіді українською мовою. Утім, усі ці заходи виявилися майже безрезультатними. Фактично царські укази 1876 р. і цензурні правила 1881 р. були скасовані під тиском революції, але свій внесок у це зробили представники УНП, зокрема Микола Міхновський.
17 жовтня царським маніфестом проголошувалися демократичні свободи. Відразу після оприлюднення царського маніфесту в Харкові українська інтелігенція провела акцію солідарності на підтримку скасування антиукраїнського закону 1876 р. Причому вона була активно підтримана не лише інтелігенцією, а й робітниками та селянами Слобожанщини. Ймовірно, ініціатива належала М. Міхновському та його прибічникам. Акція також була гаряче підтримана родиною Алчевських, Гнатом Хоткевичем, представниками різних політичних партій. Голові уряду графові С. Вітте з Харкова було направлено дві телеграми: від інтелігенції, першим у списку стояло прізвище М. Міхновського та робітників, яку першим підписав Біляненко.
У телеграмі, надісланій від імені інтелігенції, зазначалося: "З почуттям глибокої гіркоти українська інтелігенція бачить, що печать мовчання не знята до сих пір з вуст українського народу і що свобода слова, яку дав Маніфест 17 жовтня, не поширюється на українську мову, сковану Законом 18/30 травня 1876 р. Цей вбивчий для духовного розвитку нашої нації закон ще не знищений. Ми просимо негайно