урівняти нас з іншими народами Росії у природному праві говорити, друкувати й видавати газети рідною мовою і про скасування виняткового закону 1876 р." Крім Міхновського, телеграму підписали інші харківські самостійники, зокрема, Базькевич, Росторгуєв, Є. Лобарський-Письменний, Пильчиков, Зайкевич, В. Міхновський та інші [25.-1905.-1 грудня]. Загалом, обидві телеграми підписали більше 300 чоловік (потім харківські газети друкували численні прізвища тих, хто просив приєднати й їхні підписи). Голова уряду телеграфом відповідав робітникові Біляненку, який був підписаний на протесті першим, що закон буде негайно анульований [26.-С.601]. Пізніше історики УНП ставили скасування заборони української мови в заслугу виключно цій партії [27.-С.50]. Це не зовсім справедливо. Анулювання закону 1876 р. було результатом спільних дій усіх верств українського суспільства, коли вдалося згуртувати навколо спільної мети практично все національно свідоме населення усіх регіонів України незалежно від партійних симпатій.
Цензурні послаблення, викликані революцією, самостійники прагнули використати для створення української преси. Створити власну газету, яка б обстоювала самостійницькі позиції, було давньою мрією Миколи Міхновського. Ще до революції він готував до виходу український часопис "Слобожанщина". За свідченням українського поета, на той час харківського земського службовця Олександра Олеся (Кандиби), вже у квітні 1904 р. майже все було підготовлено до публікації газети [28.-С.11-14]. На жаль, з технічних причин і, головне, відсутності дозволу властей, газета не вийшла. Але ідея і наміри залишилися. Зокрема, у березні 1905 р. на з'їзді журналістів, який проходив у Петербурзі, пролунала думка про необхідність створення української преси. До речі, як згадував член УДРП Євген Чикаленко, на з'їзд делегатом повинен був їхати М. Міхновський, якого він характеризував як "талановитого адвоката і промовця", який готувався виступити з протестом проти заборони українського слова. Але ліберали виступили проти кандидатури Міхновського і замість нього на з'їзд поїхав автор спогадів [12.-С.375]. Навіть активна підтримка українських лібералів самостійниками та поступки останніх у бік автономії не привели до спільних дій; крім того, спільній справі неодноразово шкодила і особиста неприязнь.
У грудні 1905 р. видавничий комітет Харківського товариства поширення в народі грамотності, членом якого був М. Міхновський, зробив спробу видати в Харкові українську газету для масового читача. У місті розгорнулися дебати з приводу політичного напрямку газети. Дмитро Багалій, принципово підтримуючи ідею створення української газети, вважав, що цим не повинен займатися видавничий комітет Товариства грамотності, який він очолював. Занадто обережний Багалій виступав проти того, щоб це культурно-освітнє об'єднання стало ареною партійної боротьби [23.-Ф.200.-Оп.1.-Спр.284.-Арк.12-14]. Крім того, ідею видання газети було рішуче відкинуто русофільською частиною товариства. Голова товариства поширення у народі грамотності категорично відповів, що "ніяке офіційне видання газети неможливе" [23.-Ф.200.-Оп.1.-Спр.278.-Арк.121].
У цих умовах його найближчі друзі і однодумці Міхновського Володимир і Микола Шемет при підтримці Лубенської української громади пішли на самочинний випуск української газети. Редактором газети значився Микола Шемет, фактичним редактором її був Володимир Шемет, але ідейно-політичний напрямок видання визначався Миколою Міхновським. Сергій Шемет писав, що часопис "Хлібороб" видавався "при діяльній співпраці Міхновського" [7.-C.12]. Ця газета почала виходити у листопаді 1905 р. "явочним порядком" у Лубнах. Вона стала "першою ластівкою" української преси на східних землях України. Саме в ній надруковано було вірш Х. Алчевської "До дітей мого краю", який став революційним гімном [29].
"Хлібороб" справив сильне враження на суспільство. Газету в Києві продавали за спекулятивними цінами. Були приклади, коли її поширювачів заарештовувала поліція. Проти Володимира Шемета була відкрита карна справа. Врешті-решт, після виходу п'ятого номера на початку грудня газету було заборонено.
Якщо судити по змісту "Хлібороба" про погляди Миколи Міхновського, то можна констатувати, що в умовах загострення революції і наростання в суспільстві насильства вони переживали еволюцію до поміркованості. Про соціалізм у газеті не говорилося жодного слова. Газета не закликала до самовільного захоплення землі і насильства над поміщиками, а пропонувала селянам шлях до об' єднання в організації і консолідації національних сил, розбудови українського суспільства.
Після припинення випуску "Хлібороба" Микола Міхновський і Микола Шемет при допомозі катеринославського українофіла Володимира Хрєннікова перенесли видання газети до Катеринослава, де під назвою "Запорожжє" і під відповідальністю Дмитра Яворницького вийшов лише один номер [7.-C.12].
Лише 24 березня 1906 р. були затверджені "Тимчасові правила" щодо друку, які відкривали дозвіл і на українські видання, чим Міхновський скористався негайно. Вже 25 березня 1906 р. вийшов без офіційного дозволу харківських властей перший номер "щоденної, політичної, економічної літературної та громадської часописі" під назвою "Слобожанщина". На першій сторінці "Слобожанщини" були надруковані портрети національних героїв - Гонти й Залізняка, пояснювалась їх історична роль і заслуги перед українським народом. Завданням часопису М. Міхновський вважав "оборону економічних, політичних і національних прав та інтересів українського народу" і збирався з часом подавати "щоденний огляд культурного, політичного та соціального життя на Україні".
Одна з публікацій М. Міхновського в "Слобожанщині" була присвячена питанню про співвідношення понять "націоналізм" і "космополітизм". По суті, це була відповідь критикам Міхновського, які звинувачували самостійників у всіх смертних гріхах. У статті він намагався довести, що "ідея космополітизму й гуманізму не тільки не є противною ідеї націоналізму, навпаки - є тільки випливом її, тільки її продовженням, розвитком". Він вважав, що "космополітизм розширює, розповсюджує ідеї вітчизни на цілий