Як пізніше повідомляла редакція, газета припинила своє існування "частково через репресивну політику уряду, частково через байдужість населення". Але Микола Міхновський не капітулював. У 1907 р. він і професор Харківського університету М. Пильчиков одержали дозвіл на видання у Харкові журналу "Початок" [2.-Ф.1680.-Оп.1.- Спр.131.-Арк.1]. Та реалізувати цей дозвіл вони не зуміли. Справа вкотре вперлася у нестачу матеріальних засобів.

Радикалізація політичного життя, поширення революційних настроїв у суспільстві викликали у Міхновського змішані почуття. Закликаючи до національно-визвольної боротьби революційними методами, у тому числі збройними, він разом з тим став свідком того, що антиурядові виступи нерідко набували деструктивного характеру, а національна ідея залишається на периферії громадського життя, не цікавить революціонерів. Від цієї ідеї в запалі революційного ентузіазму почали відхрещуватися навіть ті, хто ще недавно був її палким прихильником. Міхновський був свідком того, що навіть Дмитро Антонович, виступаючи від імені РУП, "розпинав на хресті націоналізм і буржуазію" [23.-Ф.200.-Оп.1.- Спр.226.-Арк.18, 42]. В умовах наростання анархії перед перспективою кровопролиття і людських жертв Міхновський переживав складну внутрішню еволюцію. Про це зокрема свідчить його поведінка під час жовтневих (1905 р.) днів у Харкові.

Страйки і мітинги, що не вщухали в Харкові протягом вересня 1905 р., призвели 10 жовтня до сутичок між робітниками підприємств, особливо Харківського паровозобудівного заводу і "чорною сотнею". Були пограбовані крамниці, в тому числі з продажу зброї. Місцева влада, поліція, військове командування розгубилося. Ситуація в місті загрожувала вийти з-під контролю. Наступного дня на території університету зібралася студентська молодь і сторонні. Заняття припинились. Стихійно і раптово почали будуватися барикади. Університетське містечко було захоплене страйкарями. Район університетської гірки і вся Соборна площа були оточені військами. Назрівала кривава драма, адже зброя була в руках обох таборів.

Для урегулювання конфлікту в будинку медичного товариства зібрались представники місцевої інтелігенції, міської думи, університетського керівництва, лідери деяких несоціалістичних політичних партій. Ними був утворений Комітет громадської безпеки, завданням якого, за свідченням одного з членів В. Бузескула, була "підтримка безпеки і охорона міста", по-суті, функції влади. До складу комітету був включений також Микола Міхновський. Він був одним з 25 членів цього впливового органу, до якого ввійшли: О.К. Погорілко - голова міської Думи в 1900-1912 рр., В. Бузескул - декан історико- філологічного факультету, М.А. Гредескул - декан юридичного факультету університету, член кадетської партії, депутат першої Державної Думи від Харкова, В.О. Стеклов - декан фізико-математичного факультету, популярний у Харкові адвокат П.Д. Шидловський а також інші діячі. З комітетом тісно співпрацював ректор Харківського університету Л.В. Рейнгард [31.-С.55; 32.-С.335,341,343].

У комітеті переважали особи кадетського спрямування, а запрошення до складу цієї структури Міхновського могло означати визнання його високого авторитету правника і громадського діяча, особа і самостійницькі політичні погляди якого було добре знайомі учасникам протистояння, зокрема, студентам. Цей факт свідчить про те, що Микола Міхновський сприймався як достатньо гнучкий і прогнозований політик, здатний знаходити, в разі гострої громадської необхідності, спільну мову не лише з потенціальними союзниками з українського табору, але й противниками з російського ліберального середовища.

Слід зазначити, що одночасно на паровозобудівному заводі з участю членів соціалістичних партій, зокрема, більшовиків, був створений Комітет боротьби, який закликав до розширення масштабів протистояння, перетворення його в масове антиурядове повстання. Цей радикальний революційний орган прагнув втягнути у збройну боротьбу і студентів [31.-С.56-58].

У цій критичній ситуації Комітет громадської безпеки став інтенсивно контактувати із сторонами протистояння, щоб заспокоїти обидві і мирним шляхом розв' язати конфлікт. Він звернувся до військових з листівкою, в якій закликав утриматися від застосування зброї.

"Зупинити рух народних мас може тільки розум, а не сила", - вважали члени комітету. До такого висновку у тій конкретній ситуації схилявся і М. Міхновський. Мабуть, ці події спричинили у його свідомості певну еволюцію. При участі комітету вдалося умовити харківських студентів залишити барикади і, таким чином, уникнути кровопролиття. 12 жовтня 1905 р. молодь залишила барикади, а вже 14 жовтня у місті було запроваджено військовий стан [32.-С.349].

Оголошений через три дні 17 жовтня 1905 р. царський Маніфест відкрив нову сторінку в політичному житті України. Відкрилися можливості парламентської діяльності, але разом з тим, так звана "куца" конституція не заспокоїла суспільство, а навіть підлила масла у вогонь, спровокувавши хвилю насильства як з боку революціонерів, так і з боку прихильників старого ладу, чорносотенців. У цій складній обстановці слід було обрати правильну власну політичну лінію тактику очолюваного ним руху. І, здається, Міхновський зумів визначити її.

У нових політичних умовах Микола Міхновський і очолювана ним УНП надавали великої уваги участі українських депутатів у