Крім того, в разі відмови релігійної громади від реєстрації, передбачалась ліквідація Правління релігійного товариства, що в багатьох випадках означало і ліквідацію релігійної групи.

Процес реєстрації громади в місцевих органах влади не був безкоштовним, навпаки вимагав від громади чималих матеріальних ресурсів.

Наприклад, в Оріхівський райвиконком Запорізького району поступила квитанція приходного ордеру від 15 жовтня 1923 р. на 3000 руб., які були прийняті від громади ЕХБ за засвідчення паперів: уставу та реєстрації громади [28, арк.1113].

Реєстрація була не єдиним засобом контролю з боку влади. Наприклад, цікавим документом є підписка членів Правління Софіївської громади євангельських християн-баптистів Ново- Миколаївського району на Запоріжжі, надана райвповноваженому окрліквідкому. Відповідно до цього документу правління громади має повідомляти окрліквідком у п'ятиденний термін про всі зміни в складі правління, ради громади, служителів громади, з наданням анкет в трьох екземплярах та фотокарток. В разі не виконання члени правління могли бути оштрафовані на 300 руб. або притягненні до примусових робіт терміном на 3 місяці [29, арк. 131-132].

Процедура реєстрації передбачала не тільки наявність необхідної кількості членів громади та статуту, але й ще одного важливого документу, а саме - договору з місцевою владою на право користування майном. Представники місцевих органів влади згідно з інструкціями НКВС, мали перевіряти майно громад та провадити перереєстрацію.

Громади євангельських християн-баптистів в більшості своїй ставились лояльно до влади та проявляли себе як законослухняні громадяни. Виконання всіх вимог влади щодо легального функціонування громад давало їм шанс на безперешкодну реалізацію своїх релігійних потреб та проведення релігійної діяльності. Це стосувалося і укладення договорів. Наприклад, у липні 1924 р. Воск- ресенська сільрада Пологівського району надала довідку Воскресенський громаді євангельських християн-баптистів, про сумлінне виконання громадою, всіх умов договору, що був укладений у 1923 р. [ЗО, арк.2]. Довідка видавалась на випадок укладення нового договору, і виглядала певною «гарантією благонадійності» громади.

Згідно зі змінами в законодавстві після прийняття Постанови ВЦВК РРФСР «Про релігійні об'єднання» у 1929 р. могли діяти лише зареєстровані громади. Незареєстровані громади оголошувались такими, що знаходяться поза законом, а їх діяльність тягла за собою карну відповідальність [31, с. 378].

Отже, легальне функціонування громад євангельських християн-баптистів, яке мало гарантувати дотримання їх прав, ставало можливим в разі їх реєстрації. Віруючі лояльно поставились до цієї вимоги влади, але в самому механізмі реєстрації релігійних товариств від самого початку були закладені можливості для зловживань. Бюрократична тяганина, фінансове здирництво, постійна небезпека відмови - всі ці фактори не сприяли ефективному діалогу між радянською державою і конфесією євангельських християн-баптистів. Реєстрація релігійних товариств перетворювалась на засіб тотального контролю за віруючими та «законною» можливістю обмеження їх діяльності.

Діяльність релігійної громади не можлива без наявності приміщення для проведення молитовних зібрань. В 1920-1930-х pp. використання приміщень під молитовні будинки, їх будівництво та функціонування регламентувалось законодавством.

У 1920 р. згідно з циркуляром НКВС молитовні будинки, передбачені для богослужіння, здавались губернськими і окружними ліквідкомами та райвиконкомами віруючим не в оренду, а в безкоштовне користування. Інші будівлі могли здаватись в оренду міськими відділами комунального господарства та райвиконкомами в оренду [32, арк.9]. Також влада декларувала право віруючих на безперешкодне проведення богослужінь. Однак, це право порушувалось. І можливість для його порушення Нарком'юст і НКВС заклали у власній інструкції від 10 листопада 1920 р. зазначивши: «у виняткових випадках, коли в розпорядженні місцевої Ради не має належного приміщення, потрібного для задоволення гострих потреб, можливою є реквізиція молитовних будівель різних конфесій» [33, арк.155]. Як зазначає Р. Сітарчук, такий «виняток із правил» розв'язував руки місцевим адміністраціям, які почали масово відбирати культові будівлі. Тому у жовтні 1921 р. НКВС змушений був видати циркуляр за № 44 про припинення незаконної реквізиції молитовних будинків усіх віросповідань [20, с.129].

В середині 20-х pp. до НКВС стали надходити численні прохання від релігійних товариств про побудову нових молитовних будинків та добудівлю старих. Але державні органи влади не могли допустити збільшення числа молитовних будинків. Зауважимо, що позиція НКВС з цього приводу відобразилась в офіційному листуванні з місцевими окрліквідкомами і звичайно, мала гриф «цілком таємно». НКВС, вважав, що молитовних будинків забагато, бо постійно надходять прохання від віруючих різних культів про їх закриття. Не менш лицемірною виглядає заява про те, що громади не хочуть брати молитовні будинки за договором і вони стоять пусті, що, на думку влади, свідчить про зниження потреби населення в культових будівлях. Останнім аргументом стало питання про збір грошей з віруючих на будівлю молитовних будинків, що, з точки зору НКВС, могло спричинити недоплату державного податку [34, арк.270].

Крім того, головне політичне управління визначало що вже побудовані молитовні будинки мають бути націоналізовані, оскільки «жодна релігійна громада не має права володіти власністю» [26, арк. 154]. Отже, держава отримувала можливість розпоряджатись молитовним будинком віруючих на свій розсуд. За таких умов євангельські християни-баптисти, щоб зберегти молитовні будинки, побудовані їх коштом, від переходу у державну