Отже, влада використовувала надання дозволів на проведення обрядів хрещення, для обмеження релігійної діяльності громад євангельських християн-баптистів, порушуючи тим самим права віруючих на задоволення своїх релігійних потреб.

Для українських баптистів завжди велике значення мала освіта. Перш за все, це пов'язано зі значенням Біблії в житті кожного віруючого, з важливістю особистого читання (дослідження) текстів Святого Письма. Як зазначає Ю. Решетніков, «часто в євангельському середовищі вивчення Біблії і грамоти йшли паралельно, причому друге виконувало допоміжну роль при вивченні Слова Божого та обґрунтуванні своїх поглядів» [41, с. 10].

Вже на І Всеукраїнському з'їзді баптистів, який проходив у Києві 1 -8 жовтня 1920 р., підкреслювалась важливість створення дитячих недільних шкіл, організації християнської молоді, шкіл грамоти [42, с.225]

Через кілька днів після прийняття декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» Тимчасовим Робітничо-Селянським Урядом України був прийнятий декрет «Про передачу всіх учбових закладів у ведення Відділу Просвіти». Народний Комісаріат Просвіти України розробив та впровадив цілу систему цілеспрямованих заходів: заборонив виконання релігійних обрядів, викладання «Закону Божого» та інших віровчень у радянській школі, скасував в школах посади законовчителів всіх віросповідань, всі духовні училища і семінарії були передані до відомства Народного Комісаріату Просвіти та перетворені на загальноосвітні школи.

За таких умов лідери євангельсько-баптистського руху сподівались, що радянська держава, задекларувавши демократичні права і свободи, лояльно поставиться до бажання баптистів мати свої навчальні заклади.

У 1920 р. Всеросійським з'їздом баптистів було прийнято рішення: «Просити Раду Народних Комісарів... дозволити баптистам мати свої школи, де поряд із викладанням загальних предметів, за державною програмою, викладалось б і вчення Христа» [8, с.71]. Звичайно, що сподівання євангельських християн-баптистів на створення низки власних загальноосвітніх установ не справдились.

Громади євангельських християн-баптистів пішли іншим шляхом - шляхом створення недільних шкіл. Але радянський уряд побачив в цьому порушення декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» і 21 січня 1921 р. видав спеціальну інструкцію, згідно з якою викладання віровчення неповнолітнім дозволялося лише в межах власної сім'ї. Хоча обумовлювалась можливість викладання сторонніми особами, але щоб заняття не перетворювалися на групові (не більше 3-х дітей). Пізніше ця можливість була скасована, і право на викладання та навчання неповнолітніх залишилось тільки у членів родини «без участі у ньому сторонньої особи» [43, арк.26].

Одним з головних шляхів духовного виховання дітей євангельських християн-баптистів було відвідання молитовних зібрань. Але реалізація цієї практики була ускладнена позицією місцевих органів влади, які, переступаючи межі своїх повноважень, порушували права віруючих - не допускаючи дітей на духовні зібрання. З цього приводу до Центральних органів влади в Україні та Всесоюзних надходили скарги від євангельських християн-баптистів. Наприклад, у 1923 р. на Катеринославщині райвиконкоми через сільради заборонили присутність молоді на молитовних зібраннях, а в с. Ново-Василівка Мелітопольського повіту, вимагали від пресвітера громади особисто слідкувати за тим, щоб особи молодше 18 років не потрапляли на зібрання. Подібні випадки порушення прав свободи совісті викликали занепокоєння Всеросійського Союзу Баптистів, який клопотав перед ВЦВК СРСР про видання спеціальної постанови, в якій було б роз'яснено, що заборона викладання віровчення особам, які не досягли 18 років, не відноситься до відвідування цими особами молитовних зібрань [44, арк. 192].

У відповідь НКВС УРСР надіслав до всіх губернських ліквідкомів розпорядження, в якому зазначив: «особам, молодше 18 років має бути наданий безперешкодний допуск до молитовних зібрань, на яких виголошення проповідей тісно пов'язано з процесом відправлення культу» [26, арк.40]. Треба зазначити, що в той же час неповнолітнім не дозволялось перебувати на зібраннях, «що мають на меті виклад віровчення». До таких зібрань відносили «біблейські, проповідницькі, місіонерські» [26, арк.40]. Справа в тому, що проповідь займає центральне місце на молитовному зібранні євангельських християн-баптистів, тому виникає можливість різночитання подібної інструкції.

Чільне місце у вихованні підростаючого покоління в дусі євангельських принципів займало створення молодіжних організацій.

Створити християнські молодіжні організації в умовах все більш зростаючого тиску з боку держави було практично неможливо. Єдиною організацією, що була створена за принципом радянських молодіжних товариств, до якої входили молоді євангельські християни-баптисти, став так званий «бапсомол», яким було охоплено 90% баптистської молоді Мелітопольського району [8, с.96]. Але життєздатність подібної організації, в якій намагалися поєднати непоєднуване, виявилась недовгою.

В 1920-х pp. в період чисельного зростання баптистських громад, особливого значення набула підготовка професійних кадрів (благовісників, проповідників, регентів). Отримати професійну підготовку віруючи могли на біблійних та регентських курсах.

Так, у 1922 р. випускник Лодзинської семінарії З.Г. Гавриленко організував біблійні курси на хуторі Петроострів Херсонської губернії, але, не дивлячись на це, постійно відчувалась нестача проповідників для роботи в місцевих громадах. Про це не одноразово наголошувалось у доповідях Правління Всеукраїнського об'єднання: «Необхідність організації курсів витікає з повсякденної практики нашого життя. Ця необхідність продиктована потребами нашого внутрішньогромадского життя. Нам потрібні не тільки благовісники, які можуть понести Євангельську звістку невіруючому світові, але нам також потрібні робітники для не менш важливої духовної роботи в громадах» [45,