У Москві з 1927 p. діяли стаціонарні курси Союзу баптистів розраховані на 3 роки. На них навчалося п'ятдесят курсантів, з них дванадцятеро з України. Але й ці курси були закриті у 1929 р. [41, с.12].

У підготовці керівників хору та оркестру велике значення мали регентські курси. Так, в Одесі такі курси працювали в 1919, 1921, 1926 pp. [41, с.11].

Р. Сітарчук констатує, що на початку 20-х pp. не існувало законодавства, яке б чітко регламентувало музичну та хорову діяльність громад. І за таких обставин останнє слово належало саме представникам місцевої влади, що нерідко спричиняло численні зловживання. Серед інших, найбільш поширених, були незаконні стягнення коштів як оплата за дозвіл на спів. До того ж вона бралася навіть із тих громад, де хор узагалі не існував. Тобто місцева влада стягувала фактично спеціальний податок з віруючих, хоча відповідно до закону це повинен бути лише авторський збір за виконання музичних творів [20, с.97].

Отже, всі намагання лідерів руху створити низку навчальних закладів підготовка в яких була б доступною якомога ширшому колу віруючих, не дали бажаного результату, а нестача професійно підготовлених кадрів залишалась хронічною проблемою євангельсько-баптистського братства, особливо на місцях.

Молоді віруючі конфесії євангельських християн-баптистів зіткнулись ще з однією серйозною проблемою, яка стала каменем спотикання у взаємовідносинах держави та конфесії. Це питання військової повинності. 4 січня 1919 р. був виданий декрет ВЦВКта РНК РСФРР «Про звільнення від військової повинності за релігійними переконаннями», але діяв він недовго. Вже 14 грудня 1920 р. РНК РСФРР була прийнята постанова про зміни і доповнення до нього [7, с.203]. В цьому документі наголошувалося на тому, що для звільнення від несення військового обов'язку віруючий повинен довести, що: 1) його релігійне віровчення забороняє виконання військових обов'язків; 2) відмовник способом свого життя показав відданість своєму вченню. Ці положення необхідно було підтвердити у судовому порядку свідками та різними даними, що засвідчували щирість релігійних переконань відмовника, а також запрошеною судовим органом експертизою, до складу якої входили авторитетні представники відповідних релігійних течій, здебільшого з даної місцевості. Передбачалося залучення експертами осіб, котрі не належали до складу будь-яких релігійних течі, але мали необхідні знання і досвід. При цьому в циркулярі Нарком'юста від ЗО серпня 1921 р. роз'яснювалось що, «...навіть детальний висновок експерта про спосіб життя віруючого, який подає заяву про звільнення від військової служби, може бути відхилений революційною соціалістичною правосвідомістю суду» [46, арк. 14]. Тобто, доля віруючого вирішувалась не на основі законодавства, а на основі суб'єктивного судження, що є безпосереднім порушенням прав людини.

Окружні ліквідаційні комітети фіксували випадки відмови баптистів брати в руки зброю. Так, у червні 1924 р. Одеський ліквідаційний комітет зареєстрував в Березівському районі 3 випадки відмови допризовників 1903 р. із баптистів брати в руки зброю [25, арк.220]. Згідно з чинним законодавством, вони мали право на альтернативну службу, але практично реалізувати цю можливість було дуже важко.

Спочатку держава хотіла залучити осіб, звільнених від несення військової служби по релігійним переконанням до загальнокорисних робіт. Але у жовтні 1925 р. міжвідомча комісія, зібрана НКВС у складі представників Народного комісаріату земельних питань, Народного комісаріату охорони здоров'я, ВРНГ, виявила, що «використовувати осіб звільнених від військової служби по релігійним переконанням на загальнокорисних роботах на даний момент через брак коштів на організацію цих робіт та наявність безробіття доволі складно» [47, арк.1]. Тому комісія пропонувала видати закон, за яким особи, звільнені від несення військової служби по релігійним переконанням, мали бути обкладені спеціальним податком. Однак, НКВС вирішив, що розробка та видання подібного законодавчого акту буде коштувати державі більше, ніж складе прибуток з цього податку, та запропонував інший варіант «праця громадян, що відмовляються від військової служби, з великим поспіхом може бути використана в лісах, на лісорозробках в РСФРР особливо в районах малозаселених використовувати труд зазначених осіб в умовах України буде недоцільно» [47, арк.36]. Детально дослідивши це питання, Р. Сітарчук, констатує, що для українських протестантів які були направлені в малозаселені райони РСФРР, створювались настільки нестерпні умови існування, що частина віруючої молоді писала заяви на згоду служити у військових частинах зі зброєю в руках, а деякі взагалі відмовлялися від своєї віри [48].

Державна влада активно добивалась визнання баптистами військової повинності. Всеукраїнський союз об'єднань баптистів у 1925 р. постановив визнати військову повинність обов'язковою для віруючих, але разом з тим надати кожному баптисту право відбувати військову повинність способом, яким велить його совість, відповідно до діючих законів [49, арк.8]. Повністю неодмінність військової повинності баптисти визнали у 1926 р. [7, с.154]. Однак, треба зазначити, що на місцях залишалось багато глибоко переконаних братів, що заперечували військову службу та були готові принести жертви задля своїх переконань [23, с.ЗЗ].

Отже,