задекларувавши можливість звільнення від військової повинності за релігійними переконаннями, влада не створила належних умов її реалізації. Крім того, відмова баптистів брати в руки зброю стала предметом політичних спекуляцій, які призвели до трагічних наслідків. Так, намагання баптистських лідерів лавірувати в питанні військової повинності з метою збереження лояльності влади до конфесії коштувало розколом в громадах, та конфліктами з євангельськими християнами, які першими визнали військову повинність. В свою чергу, твердження про «антимілітаристську» пропаганду баптистів у кінці 1920-х на початку 1930 pp. стало підставою для репресій проти віруючих та конфесії загалом.
Діяльність громад євангельських християн-баптистів у досліджуваний період була пов'язана з участю їх представників у Всеукраїнських, обласних та районних з'їздах.
Провести регіональний з'їзд євангельські християни-баптисти могли тільки з письмового дозволу місцевих органів влади, які в свою чергу могли видати такий, тільки після отримання дозволу від Наркомату Внутрішніх Справ УСРР.
Аналіз цього листування дозволяє побачити, наскільки щільним був контроль влади за проявами релігійної активності євангельських християн-баптистів.
Запит об'єднань певної території на проведення з'їзду подавався до місцевих адмінвіддлів за кілька тижнів, обов'язковим було подання порядку денного та зазначення кількості представників громад на з'їзді. Кожне питання порядку денного мало бути затверджено в НКВС, не допускалось обговорення на з'їздах питань, не узгоджених з владою. Контролював цей процес представник місцевої влади на з'їзді.
Зокрема, привертає увагу листування між адмінвідділом Миколаївського окружного виконавчого комітету та НКВС з приводу обласного з'їзду баптистів, яке, до речі, йшло під грифом «таємно». Так, старший інспектор у справах культу Рудіна та начальник адмінвідділу НКВС Гаврилін в листі до Миколаївського окружного адмінвідділа вимагають: «негайно дати пояснення, з яких міркувань Вами було дозволено обговорення на обласному з'їзді баптистів таких питань, що їх не було зазначено в надісланій до Вас і затвердженій НКВС програмі з'їзду?» [50, арк.3].
Представники місцевих адмінвідділів обов'язково були присутніми на з'їздах. Вони вели протокол та складали звіт, який направлявся до НКВС. Від суб'єктивних вражень співробітників адмінвідділів залежала можливість проведення наступного з'їзду.
Найбільше правових утисків у досліджуваний час зазнали лідери баптистських громад - проповідники, благовісники, регенти.
Найперше їх позбавили виборчих прав. За Конституцією УСРР 1919 р. правом обирати та бути обраним до Рад не користувались ченці й служителі церков та релігійних культів [51, с.250].
В 1924 р. було запроваджено реєстрацію та облік служителів культу. «Таємно» НКВС пояснював губернським адміністративним відділам: «Реєстрація службовців культу має за мету отримати повну характеристику кожного службовця культу, його минуле, політичну і церковну орієнтацію. Взяття на облік має іншу мету: проводити справжній, постійний контроль за службовцями культу, перешкоджаючи їх зібранню і агітаційній діяльності» [34, арк.66].
У 1927 р. на Україні почало діяти положення про позбавлення служителів культу - пресвітерів, дияконів, вчителів та проповідників деяких громадянських прав, в тому числі права обирати та бути обраними до органів влади, тобто вони отримали статус «позбавленців» [31, с.377]. Служителі, що не мали права голосу, та проживали в сільській місцевості, платили спеціальний податок. Наприклад, в 1927 р. у своєму роз'ясненні до Мелітопольському окрадмінвідділу, Адміністративний відділ НКВС зазначав, що керівник баптистської групи м. Ново-Троїцького Л.Є. Бріт, як людина позбавлена виборчих прав, відповідно до чинного законодавства, не може обіймати посаду сільвиконавця [52, арк.7].
З метою запобігання «випадкового» надання права голосу службовцям культу на місцях, Секретаріат центрвиборчкому ВЦВК у 1928 р. роз'яснював: «...до колишніх і теперішніх службовців всіх релігійних культів відносяться такі особи: а) у релігійних сектах баптистів, адвентистів, молокан і т.д. - пресвітери, диякони, благовісники та керівники релігійних громад, що виконують обов'язки проповідників на молитовних зібраннях» [38, арк.66].
Крім того, керівники громад були позбавлені прав, якими користувалися трудящі. Наприклад, служителі культу та члени їх сімей не могли перебувати в житлово-будівельній кооперації, також не могли бути членами робітничої кооперації, яка згідно зі своїм статутом об'єднувала тільки робітників [53, арк.2-3].
У містах служителі, які не отримували матеріальну підтримку від церкви, а працювали на виробництві, не мали права бути членами профспілки, їм відмовляли також у матеріальній допомозі через хворобу, приймали тільки на низькооплачувану роботу, через що служителі залишали роботу в церкві, а церкви, що залишились без служителів, знімались з реєстрації і переривали свою діяльність. Обслуговування церков служителями стало майже неможливим, бо для того, щоб відвідувати церкву треба було мати спеціальний дозвіл від представників влади, але його отримання було досить важкою процедурою [24, с.162].
Пресвітери громад євангельських християн-баптистів мали виключне право, закріплене статутом, на проведення обрядів визначених віровченням баптистів. Однак, обряди, які мали не тільки духовне, але й соціальне значення такі як обряд хрещення, вінчання, поховання, не могли бути здійснені пресвітером без їх попереднього юридичного оформлення в місцевих органах ЗАГС. В разі не виконання цієї умови, пресвітера чекала відповідальність, передбачена карним Кодексом УСРР ст. 128 [29, арк. 152].
У 1932 р. Секретаріатом Президії Центрального Виконавчого Комітету була прийнята інструкція «Про порядок організації, діяльності, звітності та ліквідації релігійних товариств і системи обліку адміністративними органами складу релігійних товариств та служителів культу». Згідно з цією інструкцією пресвітери, диякони, благовісники та постійні проповідники мало право виконувати свої обов'язки тільки після отримання реєстрації у відповідному райвиконкомі або місцевій раді. Район діяльності служителів