Ф.Г. Турченко

ОСТАННІ РОКИ У КИЄВІ (Фрагмент із біографії Миколи Міхновського)

З Києвом у Миколи Івановича Міхновського пов'язано декілька періодів життя. Перший і найбільший з них продовжувався з вересня 1891 по лютий 1899 рр., тобто трохи більше семи з половиною років. У Київ Микола приїхав 18-річним, а виїхав із нього 26-річним. Це були роки становлення Міхновського як професійного правника. За цей час він закінчив юридичний факультет Київського університету й у 22- річному віці почав працювати за фахом. Разом із тим, у ці роки відбувалося формування Миколи Міхновського як переконаного українського самостійника, ідеолога й політика. Студентська частина цього періоду (1891 - 1895 рр.) описана у нашому попередньому нарисі "Микола Міхновський: студентські роки (Фрагмент біографії)", опублікованому у 10 числі "Наукових праць історичного факультету Запорізького державного університету" (Запоріжжя, 2001) [1.-С.72-91]. Тепер мова йтиме про роки його життя у Києві після закінчення університету - період, що охоплює події із середини 1895 - по лютий 1899 рр.

У політичній історії України ці роки займають особливе місце. Українське суспільство у ході складної й хворобливої внутрішньої еволюції відходило від аполітичних, по-можливості, легальних форм вияву своїх інтересів і впритул підійшло до створення політичних партій з чіткими програмними принципами та ідеологічними орієнтирами. Молодь знаходилася на вістрі цих процесів. Вона вперто тягнулася до політики, відкидаючи нерішучість і непослідовність старшого покоління.

Своєрідним чином процес розмежування в українському суспільстві прискорювали зовнішні фактори. У 1897 р. у Києві був організований Союз боротьби за визволення робітничого класу, члени якого вважали себе частиною загальноросійського робітничого руху і поділяли марксистські погляди. У 1897 - 1898 рр. відбулося оформлення двох російських політичних партій - соціалістів- революціонерів і соціал-демократів, які діяли на нелегальній основі. Ці партії претендували на роль всеросійських і, оперуючи інтернаціоналістськими гаслами, прагнули взяти під свій вплив українську молодь. Лідерам українських старих громад у цих умовах загрожувала небезпека залишитися "генералами без армії", а українському народу - без власної політичної еліти. Ця перспектива викликала збурення в українському суспільстві. Зокрема, вона дуже хвилювала Івана Франка, який у рецензії на книгу А. Фаресова "Народники і марксисти", написаній у 1899 р., назвав російський соціал-демократизм "для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх густими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на ріднім ґрунті" [2.- С.272].

У той же час, надихаючий приклад для наддніпрянських українців давала Галичина: восени 1895 р. Русько-українська радикальна партія включила до своєї програми вимогу незалежності України і від Австро-Угорщини, і від Росії; у 1899 р. оформляються Українська національно-демократична та Українська соціал- демократична партії, які також стали на позиції державної самостійності України. Павло Тучапський, активний учасник перших українських гуртків соціалістичного спрямування в Києві, у своїх спогадах зазначав, що "цікавість до Галичини" на кінець 90-х рр. "перейшла у справжнє захоплення" [3.-С.30-31].

Життя Миколи Міхновського у ці роки у літературі описане надзвичайно скупо. Навіть його знайомі, що знали Миколу особисто, обійшли ці роки своєю увагою. Сергій Шемет, наприклад, у своїй посмертній згадці про Миколу Міхновського, розповідаючи про його життя у Києві в 1895 - на початку 1899 рр., обмежився короткою фразою: "Кілька років по закінченні науки прийшлося Міхновському віддати своїм особистим справам, тяжкій боротьбі за існування..." [4.-С.6].

Справді, після закінчення Київського університету перед Миколою Міхновським постала проблема працевлаштування. Молодий випускник зумів її досить швидко вирішити. Йому вдалося знайти місце в одній з київських адвокатських контор, де він почав працювати помічником присяжного повірника. Саме на цій посаді Микола Міхновський сформувався як першокласний адвокат. Він брав участь у різних судових справах, у тому числі і досить складних. Відточуючи свою професійну майстерність, молодий юрист із задоволенням допомагав своїм товаришам по українському руху. Так, наприкінці 1898 р., коли Міхновський сам перебував у скрутному становищі, він запропонував свої послуги Борису Грінченку, який зазнавав переслідувань влади [5.-С.97-98]. Мабуть, це непоодинокий випадок у київський період життя Міхновського.

Престижна робота давала засоби до існування, але, за даними поліції, він продовжував мешкати на одній квартирі зі своїм товаришем, студентом Володимиром Шеметом, який через постійні конфлікти з владою ніяк не міг закінчити Київський університет [6.-Ф.102.-Оп.1898.-Спр.700.-Арк.3]. Ці дані стосуються 1897 чи 1898 рр. Можливо, мова йде про квартиру Познанських на Фундуклеєвській - 48. Вона належала батькам давнього приятеля Міхновського Боніфатія Познанського, з яким він навчався на юридичному факультеті і який співпрацював із ним у київській філії Братства тарасівців. Принаймні, в одному зі своїх листів до Чернівців Міхновський просить відповідати йому саме на цю адресу. Боніфатій, як і Володимир Шемет, відносився до категорії "старих" студентів і через свої політичні погляди ніяк не міг одержати диплома юриста. Є ще одна цікава адреса, на яку Міхновський просив пересилати йому листи: "Маловолодимирівська - 70, Кононенку для Міхновського" [5.-С.100]. В обох випадках мова йде про прізвища людей, що були активними учасниками українського визвольного руху і з якими Миколу Міхновського об'єднували не лише ідейно-політичний вибір, а